Ерік-Емманюель Шмітт - Мрійниця з Остенде

у шкірі оранжевого кольору, що містив меню закоханих, не нагадував найкращі еротичні тексти, тим, що були написані жінками? Хіба шедеври чуттєвої сміливості в літературі здебільшого не належать перу тих, хто перебуває на марґінесі, а ще жінкам неодруженим, які, знаючи, що для материнства вони не призначені, реалізують себе в інший спосіб?

Коли я повертався до Емми, одна деталь стала для мене ключем, що відчинив усі двері: вгорі над навісом срібно-золотистою мозаїкою було викладено назву цього місця: Вілла «Цирцея»! Було помітно, що панно додали вже після того, як віллу було збудовано.

Усе стало ясно: матрицею послужив Гомер! Емма ван А. вигадала епізоди, відштовхнувшись від свого улюбленого автора. Її зустріч із Ґійомом, яку передвістив сон, було транспоновано із зустрічі Улісса й Навсікаї, коли молода жінка знайшла голого чоловіка на березі. Вона назвала свою віллу «Цирцея», щоби краще ідентифікувати себе зі спокусницею з «Одіссеї», яка випробовувала свою майстерність магії на чоловіках. Вона ненавиділа жінок, які в’язали або ткали, тих Пенелоп, біля яких Улісс барився з від’їздом. А на меню еротичних рецептів надихнула, звісно, антична Греція. Отже, свої буцімто спогади вона сфабрикувала на основі спогадів літературних.

Або Емма використала мене, або вона мітоманка. В обох випадках, враховуючи її спритно підтасоване каліцтво, для мене було очевидним, що вона спотворила істину.

Я штовхнув двері, готовий сказати, що їй не пофортунило мене ошукати. Але коли я побачив її худенький силует у візку перед відчиненим вікном, моє роздратування десь зникло.

Жаль і ніжність охопили мене. Ґерда була права, коли, кажучи про свою тітку, додавала «бідолашна». Цій безталанній не довелося працювати, щоби жити, але що вона могла пізнати в житті з цим, хоч і милим, але зневаженим каліцтвом тілом? Хіба на неї можна гніватися через те, що вона використала єдине, що їй залишалося — свою уяву, аби втекти зі свого існування чи його збагатити?

І за яким правом я, романіст, можу їй докоряти за поетичну імпровізацію?

Я підійшов. Вона здригнулась, усміхнулась і вказала на стілець.

Я сів навпроти неї і запитав.

— Чому би вам усе це не описати? Це така захоплива історія. Напишіть книгу, давши інші імена і назвавши її «романом».

Вона дивилася на мене так, наче розмовляла з немовлям.

— Я не письменниця.

— Хто знає? Варто спробувати.

— Я сама це знаю, бо весь час читаю. Самозванців і так багато…

Реагуючи на слово «самозванець», я трохи скривився, вважаючи, що, вживши його, вона сама себе викриває, і це є своєрідним зізнанням, бо напередодні вона збрехала.

Емма помітила мою гримасу і приязно взяла мене за руку.

— Ні-ні, не ображайтеся. Я мала на увазі ніяк не вас.

Її помилка мене розвеселила. Вона ж вирішила, що я їй пробачив.

— Я певна, що ви митець.

— Ви ж мене не читали.

— Справді, — погодилася вона, також розсміявшись, — але ви так гарно вмієте слухати.

— Я слухаю, немов дитя, сприймаю все, що мені викладають. Тож якщо вчора ви розповідали вигадані історії, я цього не усвідомив.

Вона схвально хитала головою, наче я розповідав їй лічилку. Я вирішив піти трохи далі:

— Кожна вигадка — це зізнання. Кожен обман — це інтимне звіряння. Якщо вчора ви зі мною погрались, я на вас не гніваюсь, і навіть подякую, адже розповідаючи свою казку, ви вибрали мене, ви порахували мене гідним вас вислухати, ви відкрили мені своє серце й обдарували своєю фантазією. Що може бути своєріднішим за творчість? Чи можна поділитися чимось дорожчим? Я отримав цей привілей, мене було обрано.

Посмикування рис обличчя підказало мені, що вона почала розуміти. І квапливо продовжив:

— Так, ви мене визнали, я свого роду брат, брат по обману, людина, котра, як і ви, вирішила, що відкриватиме свою душу, вигадуючи неймовірні історії. Сьогодні в літературі цінують щирість. Яка хиба! Щирість може бути позитивною рисою у складанні протоколу або при свідченнях у суді — та й то непевно; нині йдеться радше про зобов’язання, ніж про властивість. Будова твору, вміння зацікавити, дар оповідача, простота, з якою далеке робиться близьким, здатність викликати в уяві, не описуючи, вправність видавати ілюзію за істинне, все це не має нічого спільного зі щирістю і нічим їй не зобов’язане. Ба більше, розповіді, які живляться не реальними обставинами, а фантазмами, сценами бажаними, бажаннями нездійсненними, прагненнями, що знову повертаються, дають мені більше, ніж різні факти, про які написано в газетах.

Вона широко розплющила очі й закусила губу.

— Ви… Ви мені не вірите?

— Жодному слову, але це неважливо.

— Що!

— І все-таки я вам дякую.

Звідки в неї стільки сили, щоби так сильно мене штовхнути? Вона вдарила мене в груди, і я впав назад.

— Недоумок!

Вона нетямилася від гніву.

— Щезніть! Негайно покиньте цю кімнату! Геть звідси! Я більше не хочу вас бачити.

Занепокоєна криками Ґерда влетіла в бібліотеку.

— Що відбувається?

Емма побачила племінницю і задумалася, що їй відповісти. Дебела жіночка помітила мене на килимі й кинулася, щоб допомогти мені підвестись.

— Отакої, месьє! Ти впав! Як це ти спромігся? Ти зашпортався в килимі?

— Саме так, Ґердо, він зашпортався в килимі. Я тебе для цього й покликала. Тепер хочу трохи спокою, мені потрібно відпочити. Наодинці!

Нам із Ґердою не залишалося нічого іншого, як відступити перед незаперечною владністю цією слабкої старенької жінки.

Я піднявся на поверх, злий на себе через те, що став призвідцем цього нападу. Я уявляв Емму брехункою, яка цим не переймається. Її реакція свідчила, що вона вірить у свою писанину. Тепер із моєї вини вона страждає ще більше. Що ж робити?

Ґерда зайшла до мене, щоб запропонувати чай, насправді ж для того, щоб довідатись якнайбільше про побачену нею сцену.

— Що ти їй сказав? Вона просто нетямилася від гніву.

— Усього лише те, що не зовсім вірю всьому, що вона вчора мені розповіла…

— Он як… авжеж, розумію…

— І чемно додав, що її історія мене захопила, і нічого страшного, якщо вона трохи перебільшила. Отут вона мене і вдарила!

— Отакої!

— Я не підозрював, що вона так глибоко поринула у свою маячню. Жодної врівноваженості. Я міг уявити її брехухою чи мітоманкою, але не уявляв її…

— Божевільною?

— О, це не зовсім те слово…

— Мені прикро, месьє, але мусиш визнати, що тітонька Емма трохи звихнулася. Невже ти вважаєш, що написані тобою романи — правда? Ні. Отже, це те, що я й кажу: моя тітонька — навіжена. І мова про це ведеться не вперше… Так уважав уже дядечко Жан!