Ірен Віталіївна Роздобудько - Ґудзик-2. Десять років по тому

виварених у відбілювачі спідницях, викроєних зі старих джинсів, на головах — високі «начьоси», на обличчі — чорні жирні «стріли» і сині тіні аж попід брови.

Ці ж, «творчі», були блідими, мов міль, з затягнутим у «конські хвости» волоссям, без косметики. Одна — в потертих джинсах, друга в довгому безформеному сарафані-хакі, в сандаліях на босу ногу. Обидві — з рясним бісерним плетивом на зап’ястях. Як сказала котрась з подруг — «барбацуци».

Хлопці були цікавіші. Був серед них кучерявий товстун (в залі одразу піднявся регіт), «очкарик» — гарненький, але в окулярах і той, на кого пішла вся увага, адже трохи скидався на Ромеро Санчеса з мексиканського серіалу, який тоді демонстрували по телевізору.

Дівчата голосно перешіптувалися, штурхалися з хлопцями, очікуючи «на кіно». Кіно нікому не сподобалося, адже показали якісь короткі стрічки, в яких не було ані поцілунків, ані пісень, ані гарних краєвидів.

Приїжджі по черзі виступали, з пафосом і захватом називали невідомі імена, читали уривки незрозумілих текстів і навіть вірші. Після того оголосили «час запитань».

Запитання залунали під сміх і свист, адже стосувалися сьогоднішньої дискотеки, на яку запрошували «Ромеро Санчеса» та очкарика, нехтуючи кучерявим.

Про ціни в столиці.

Про сімейний стан мексиканських акторів…

Тетяна, одна з найбойовитіших, вигукнула:

— А мене зможете зняти в кіно?

На що зал відповів диким реготом і репліками: «Мало тебе, шльондру, знімали?!».

Марині було трохи ніяково дивитися на все те.

Не те щоб вона не поважала своїх, але було в реакції залу щось сороміцьке.

Вона з усієї сили напружувалась, аби спромогтися бодай на одне розумне запитання «столичним штучкам», щоби вони не подумали, що тут сидять самі невігласи.

Але на свій подив і навіть острах зрозуміла, що її словниковий запас, її знання і — більше того! — все її п’ятнадцятирічне життя вже… вичерпане, мов діжка. А на дні бовтаються лише уривчасті клапті куцих знань, отриманих в школі.

Це відкриття пронизало її від маківки до кінчиків пальців…

Можливо, відчуття кінця світу посилилося ще й тим, що вона не могла відвести погляду від «Ромеро» — серйозного і зосередженого юнака, котрий дивився у зал відстороненим поглядом, немов перед ним розгорнув свої шатра продуктовий ринок. І Марина чітко побачила себе овочем на прилавку.

Невідоме життя розкинулося перед нею, мов китайське віяло.

Розкрилося, засяяло кольорами, заворожило візерунком — і вмить склалося, перетворившись на дві безбарвні дерев’яні стулки.

Її існування, життя її подруг, батьків, сусідів нагадувало саме такі дві щільно припасовані одна до одної дощечки. І жоден навіть не намагався розкрити їх.

Навіть не знав, що таке може бути: кілька зусиль — і перед тобою розкривається і тріпоче дивовижний візерунок на прозорому шовку.

Але як втримати його перед очима надовго, і яким чином — на все життя?

І чому це яскраве віяло розкрилося перед цими п’ятьма столичними щасливчиками?

У чому секрет?

Марина сиділа, опустивши очі, стиснувши руки.

«Ромеро», дивлячись в стелю, читав вірші:

— …Ця любов

якої прагнуть

і якої остерігаються

від якої бліднуть

від якоі стріляються

Ця любов насторожена

вічно чимось стривожена

змучена розтоптана зневажена

нами змучена нами розтоптана нами знева

жена

але все ще жива

Ця любов твоя і моя

вічно юна

завжди нова

справжня як квітка

гаряча як сонце

беззахисна як серце

Ми обоє ти і я

можемо назавжди піти

можемо все забути

можемо навіть заснути

а потім прокинутися

і страждати

перестати чекати

і знов заснути

марити уві сні про смерть

а вранці встати і піти в кіно…

Все одно…[1]

Його слова потонули в неймовірному реготі.

Виглядало дивним, що хлопець читає вірші. Та ще й «за любов».

Марина з тривогою підвела очі, гнівно зиркнула в зал. Якби у неї зараз була бомба, вона б залюбки підірвала їх всіх, разом із собою!

Хлопець припинив читати.

— Досить! Давай кіно!! — залунало з десяток голосів.

Хлопець зійшов зі сцени і вийшов з залу.

Марина, сама не розуміючи навіщо, почала протискуватися між щільно поставленими стільцями.

Вискочила на вулицю.

Побачила, як він іде сквером, сідає на рідкозубу лаву, дістає цигарки, байдуже роздивляється довкола і опускає голову: так, тут немає на що дивитися. Пам’ятник Леніну, сто разів пофарбований срібною фарбою, перекинуті і розтрощені гіпсові смітнички, пляшки під деревами.

Марина здивувалась, що цю вбогість помітила лиш тепер, очима цього «ромеро».

А ще здивувалася, бо увесь цей суцільний смітник досить легко прибрати.

Але ніхто і ніколи не мав такого бажання.

На тремтячих ногах пішла уздовж алеї, нерішуче уповільнюючи ходу.

Їй закортіло заспокоїти хлопця, сказати, що не всі тут дурні, що не всі реготали, що вона… Що вона може піти за ним куди завгодно аби хоча б ще раз побачити перед очима те яскраве розгорнуте віяло.

Наблизилась.

— Ви читали гарні вірші. Дякую. Мені дуже сподобалося. Чесно…

Він поглянув на неї байдужим поглядом, криво посміхнувся, кивнув. Мовляв, не налаштований на розмову з провінційними дурепами.

— А як там далі?.. — знову тихо промовила Марина.

— Де? — не зрозумів він, дивлячись на неї, мов на набридливу муху.

— Ну далі, у вірші…

— A-а… у вірші…

Зітхнув, промовив скоромовкою:

— …все одно

наша любов залишиться тут

уперта як ослиця

жорстока як пам’ять

глибока як криниця

ніжна як спогад

зворушлива як дитина

холодна як мармур

м’яка як глина

вона на нас дивиться

і усміхається

вона говорить без слів…

Замовк, дивлячись вгору, ніби говорив з повітрям.

— Гарно… — сказала Марина. — Це ваше?

— Жак Превер…

Підвівся, влучно вистрілив недопалком в урну. І пішов.

Марина дивилася йому вслід і жувала кінчик коси.

І саме тут і саме тоді вирішила: вона тікатиме звідси.

Тікатиме доки не пізно.

Доки запрограмована доля не привела її на трасу.

* * *

…Втекти вдалося лише через два роки, після закінчення школи.

Атестат в неї був непоганий. Давав можливість вступити до промислового технікуму — єдиного в їхньому місті престижного закладу.

Звідти одразу брали помічником майстра на завод. Років через двадцять можна було б дослужитися і до технолога.

У тому, що Марина вчинить саме так, у близьких та подруг не було жодного сумніву.

— Будеш, як сир в маслі… — сказала Танька, котра вже зо два роки парилася на трасі, продаючи шини і в дощ, і в спеку.

Домашні раділи, крутячи в руках атестат.

— Тепер і з тебе будуть люди, — з гордістю промовляв батько. — За це і вип’ємо.

І випив.

Зупинився аж на третій тиждень, коли доньки вже вдома не