Володимир Михайлович В'ятрович - За лаштунками «Волині—43». Невідома польсько-українська війна

всего 3—4, що розстріляно в часі таких пацифікацій український найбільш свідомий громадський і культурно-освітний актив села. Розстріляно досі більш 150 осіб. Нема сумніву, що тут ділає польсько-більшовицька рука через фольксдойчів і польську поліцію, вказуючи на український свідомий національно елємент, як на той, що мав би сприяти диверсантському рухові. Найбільш потерпіли Грубешівщина, а далі частина Холмського, Томашівського та Замостенського повітів». «Пацифікація, ― читаємо в іншому документі, ― розпочалась арештами й розстрілами селян. До села приїздила згадана вгорі карна експедиція з готовими списками, що їх виготовили поляки-фольксдойчі. Всіх людей скликали в одне місце, записаних відокремлювали, кількох розстріляно на місці, а решту арештовано й вивезено, мабуть, до Люблина. Між втягненими на листи є багато активних українців, тих, що відбирали від поляків школи, церкви, церковні маєтки, діячів кооперативних і Українського Освітнього Товариства».

Аналогічну інформацію з місць подають делегатури УДК: «Почалися експедиції карні, розстріли людей без розбору і розшуків (поміж розстріляними є двох українських священиків), підпалювання хат і поодиноких господарств та масові арешти. Арештування переводили німецька жандармерія і польська поліція. В часі пацифікації жертвами її впало багато свідомих українських діячів, люди, котрі окремо занималися акцією ревіндикаційною наших зрабованих церков, мужі довір’я, одиниці, котрі мали здецидовано опінію германофілів і активних українців». Далі автор повідомлення висловлює переконання щодо участі польського підпілля у спрямуванні каральної акції саме проти українців: «Маємо підставу прийняти, що з одної сторони списки українців, котрі впали жертвою пацифікації, зглядно, були арештовані, були підсунені німецькій владі польськими чинниками як одна з метод терору, що пробує німецькими руками винищувати українське життя на Холмщині і Підляшшу».

З погляду українців, поляки нищили їх, використовуючи для цього будь-які можливості. Українці бачили поляків як ворогів у лавах польського національного підпілля, радянських партизанських формувань і навіть німецьких поліційних сил. Очевидно, об’єктивно в жодному випадку не можна списувати всі жертви, яких зазнали українці, на рахунок польської сторони, так само як не можна на український рахунок записувати польські жертви українських поліцаїв. Відповідальність за них мають нести передусім радянські та німецькі командири, котрі безпосередньо керували цими акціями, проте об’єктивного сприйняття реальності учасниками конфлікту в той час бути не могло, і загиблих сприймали як жертв польсько-українського конфлікту.

Керівництво українського підпілля було переконане, що відповідальними за критичні обставини на Холмщині влітку 1942 р. є саме польські підпільники. Проводячи активну антинімецьку боротьбу на територіях, в основному заселених українцями, вони реалізовували два важливих завдання: з одного боку, виконували взяті перед Великою Британією та іншими союзниками зобов’язання щодо розгортання партизанських акцій у німецькому тилу, з іншого — такими акціями підставляли під репресії українське населення, потенційно небезпечне для польського руху в майбутньому.

Суттєве загострення змусило керівництво ОУН відреагувати спеціальною заявою «З приводу Холмських подій», опублікованою в офіціо­зі організації за червень―липень 1942 р. «Удар, ― читаємо тут, ― вимірено в ту свідому частину українства, що на Холмщині впродовж останніх літ наросла. Тому жертвою падуть священики, учителі, свідомі селяни. Нищать фізично живий елемент на одних теренах, щоби тероризувати рівночасно на других, мовляв, не схочете нам служити, зробимо з Вами те, що зробили на Холмщині. Холодно обдумане і холодно переводжуване фізичне нищення українства і спроба стероризувати ціле українське громадянство на усіх землях ― ось правдива ціль цих страхіть, що мають місце на Холмщині. Те, що маємо під сучасну хвилину на Холмщині, уявляє собою якусь несамовиту картину польсько-большевицько-німецької спілки на знищення України». Та, незважаючи на критичну ситуацію, у якій опинилося українське населення Холмщини, керівництво українського підпілля не закликало до акцій відплати: «Не кличемо нині до відплати, бо ми свідомі, чим воно в сучасний момент могло б скінчитися. Але якщо нищителі думають, що нас в той спосіб знищать ― то помиляються. Нас не раз уже нищено вогнем і мечем ― ми все-таки видержали, ми все-таки росли».

16 червня 1942 р. група колишніх українських офіцерів створила невелике (20 осіб) збройне формування для захисту українських інституцій від польського терору. Його очолив полковник армії УНР, відомий у 1920-ті повстанський отаман Яків Гольчевський-Войнаровський. Менш ніж через два місяці, 6 серпня, штаб цієї формації у Грубешеві був атакований польськими підпільниками. Тож улітку 1942 р. конфлікт між українцями й поляками переростає у відверте збройне протистояння та війну, котра швидко набрала обертів.

Наприкінці 1942 р. з’явився ще один фактор, який суттєво загострював польсько-українські стосунки на Холмщині. Ідеться про німецьку акцію переселення українців та поляків задля створення на Замойщині округу, населеного німецькими поселенцями. При цьому німців заселяли на місцях проживання українців, українців ― у польських селах, а поляків в основному депортували до спеціальних таборів.

Так звана «Aktion in Zamość» проходила на теренах Замойського, Грубешівського та Білгорайського повітів і тривала з перервами від 27 листопада 1942 р. до серпня 1943 р. Жертвами німецьких виселень і репресій, які їх супроводжували, стало понад 120 тисяч поляків з близько 300 населених пунктів — близько 11 тисяч з них убито, 52 тисячі вивезено на роботи до Німеччини чи в табори, 58 тисяч вважали втікачами. Остання категорія стала джерелом поповнення різного роду партизанських загонів (АК, Батальйонів хлопських, комуністичних партизан) чи різних напівполітичних-напівкримінальних загонів. Більшість їх винними у своєму лихові вважали не тільки німців, а й українців, попри те що близько 23 тисяч з них теж були силою переселенні окупантами. Відвернути увагу на українців — такою була одна з цілей німецької політики, тому переселення відбувалися таким чином, щоб довкола нових німецьких з’явилися українські села, які мали служити буфером від імовірних нападів партизан.

Ось як описано переселення в документі українського підпілля: «Крайсгавптман доручає голові УДК вислати слідуючого дня о 4-ій годині ранку 2—3 членів комітету до села, призначеного на виїзд, де люди мають на протязі одної години приготовитися до виїзду, взявши з собою лише найнеобхідніші речі, як постіль, одежу, хліб тощо. Крім коней не вільно брати з собою жодної худоби, ні птиці, як теж жадного господарського реманенту, бо це все залишається для фольксдойчів. Точно через годину приїжджає кілька німців та приблизно 25 польських поліцаїв, що немилосердно гонять нещасних людей аж на місце переселення. Поляків не переселюють на нові кольонії, тільки до таборів, спеціяльно для них побудованих. По приїзді українських переселенців на опорожнену поляками кольонію на Білгорайщині, вже першої ночі нападають на них польські банди, що мордують українські родини, а іншим заявляють, щоб забиралися, звідкіль прийшли, ці останні не мають куди вертатись, їздять з місця до місця, мов цигани шукають собі будь-якого пристановища. На виселені українські та польські села вищезгаданих округ німецька влада населює фольксдойчів ― румунів. Слід відмітити, що при переселюванні поляків німці присилають українську поліцію і наказують в грубіянський спосіб з ними обходитись і навпаки. Поляки використовують ці акції в своїй пропаганді, горлаючи, що це робиться тільки через українців».

І справді, польські підпільники звинувачували українців у бідах виселених німцями земляків. Їх застерігали не вселятися у залишені поляками села. «В Грубешівському повіті на землі і в господарства, вкрадені у польських селян, німці починають заселяти українських селян, — читаємо в підпільному журналі «Słowo Polske», — Польське суспільство і його влада завчасно попереджають українську людність щодо займання пограбованої польської землі і польського майна. Польська держава не тільки не визнає цих безправних, опертих на грабунку і окупаційному терорі, актів зміни власності, але й притягне