Анджей Сапковський - Відьмак. Кров Ельфів

рак, є чорна віспа, правець і лейкемія, є алергії, є синдром раптової смерті немовлят. А ви ваші «грибки», з яких, може, вдалося б дистилювати ліки, що рятували б життя, ховаєте від світу. Тримаєте в секреті навіть від мене, якій декларуєте приязнь, пошану й довіру. Навіть я не можу побачити не тільки Лабораторію, а й йоханих грибків!

Тож навіщо ви мене сюди притягли? Мене, чародійку?»

Магія!

Трісс захихотіла. «Ха, — подумала, — відьмаки, упіймала я вас! Цірі нагнала на вас такого самого страху, як на мене. «Від’їхала» у сон наяву, почала віщувати, пророкувати, розповсюджувати ауру, яку ви відчуваєте настільки ж добре, як і я. Вона машинально «сягнула» психокінетично по щось або силою волі зігнула олов’яну ложку, вдивляючись у неї за обідом. Відповідала на запитання, які ви ставили подумки, а може, й на ті, які ви навіть подумки боялися ставити. Й охопив вас страх. Зрозуміли ви, що ваша Несподіванка є більш несподіваною, ніж вам видавалося.

Зрозуміли ви, що маєте в Каер Морені Джерело.

Що не впораєтеся без чародійки.

А у вас немає жодної дружньо налаштованої чародійки, жодної, кому ви могли б довіряти. Окрім мене й…

Й окрім Йеннефер».

Вітер завив, застукотів віконницями, надув гобелен. Трісс Мерігольд перевернулася навзнак, в задумі гризла ніготь великого пальця.

«Ґеральт не запросив Йеннефер. Запросив мене. Чи не тому…»

Чому…

— Чому ти не прийшов сюди до мене? — крикнула вона тихо в темряву, збуджена й зла.

Відповів їй вітер, що вив серед руїн.

* * *

Ранок був сонячним, але диявольськи холодним. Трісс прокинулася змерзлою, невиспаною, але заспокоєною і рішучою.

До зали вона зійшла останньою. Її зусилля було винагороджено шанобливими поглядами (що принесло їй задоволення) — змінила дорожнє вбрання на просту, але ефектну сукню, уміло застосувала магічні парфуми й не магічну, але казково дорогу косметику. З’їла вівсянку, теревенячи з відьмаками на неважливі й банальні теми.

— Знову вода? — раптом забурчала Цірі, зазираючи до кубка. — У мене зуби від води терпнуть! Я б соку випила! Того, блакитного!

— Не горбся, — сказав Ламберт, поглядаючи на Трісс скоса. — І не витирай рота рукавом! Закінчуй їсти, час на тренування. Дні все коротші.

— Ґеральте, — Трісс доїла вівсянку, — Цірі вчора впала на Шляху. Нічого серйозного, але причиною був той блазнівський одяг. Воно все погано припасовано й заважає її рухам.

Весемір кашлянув, відвернувся. «Ага, — подумала чародійка, — тож воно — твоя робота, майстре меча. І справді, кабатик Цірі виглядає так, наче скроїли його мечем, а зшили вістрям стріли».

— Дні і справді коротшають, — продовжила вона, не дочекавшись коментарів. — Але теперішній ми скоротимо ще сильніше. Цірі, ти скінчила? Тоді давай зі мною. Зробимо необхідні виправлення у твоєму обмундируванні.

— Вона бігає у цьому вже рік, Мерігольд, — гнівно сказав Ламберт. — І все було в порядку, допоки…

— …допоки не з’явилася тут баба, яка дивитися не може на позбавлений смаку й не припасований одяг? Ти правий, Ламберте. Але баба з’явилася, порядки закінчилися, прийшов час великих змін. Ходімо, Цірі.

Дівчинка завагалася, глянула на Ґеральта. Той кивнув, дозволяючи, посміхнувся. Красиво. Так, як він умів посміхатися колись, тоді, коли…

Трісс відвела погляд. Та посмішка була не для неї.

* * *

Кімнатка Цірі була точною копією покоїв відьмаків. Була, як і ті, позбавлена оздоблення й меблів. Не було тут практично нічого, окрім збитого з дощок ліжка, табурета і скрині. Стіни й двері своїх покоїв відьмаки декорували шкурами звірів, убитих під час полювання, — оленів, рисей, вовків, навіть росомах. На дверях кімнатки Цірі, натомість, висіла шкіра гігантського щура з мерзотним лускуватим хвостом. Трісс перемогла в собі бажання зірвати те смердюче паскудство й викинути у вікно.

Дівчинка стояла біля ліжка і дивилася на неї вичікувально.

— Постараємося, — сказала чародійка, — трохи краще припасувати твій… костюм. Я завжди мала хист до крою та шиття, тож повинна впоратися і з цією козлиною шкірою. А ти, відьмачко, тримала колись голку в руці? Навчено тебе чомусь, окрім як дірявити мечем мішки з сіном?

— Коли була я в Заріччі, у Кагені, — мусила прясти, — неохоче буркнула Цірі. — Шити мені не давали, бо я тільки псувала льон і марнувала нитки, усе треба було розпорювати. Страшненько нудним було те прядіння, бе-е-е!

— Це точно, — захихотіла Трісс. — Важко знайти щось нудніше. Я теж терпіти не могла прясти.

— А ти мусила? Я мусила, бо… Але ж ти чаклун… Чарівниця. Адже ти можеш усе вичарувати! Ту чарівну сукню… ти її вичарувала?

— Ні, — посміхнулася Трісс. — Але й не пошила власноруч. Аж на таке я не здатна.

— А моє вбрання як ти зробиш? Вичаруєш?

— Немає такої необхідності. Досить буде магічної голки, якій ми закляттям додамо трохи бадьорості. А якщо буде треба…

Трісс повільно провела рукою по розшарпаній дірці на рукаві курточки, пробурмотіла закляття, одночасно активізуючи амулет. Від дірки не залишилося й сліду. Цірі з радощів писнула.

— Це чари! Я матиму зачаровану куртку! Ха!

— Доти, поки я пошию тобі звичайну, але порядну. Ну, а тепер знімай те все, моя панно, перевдягнися у щось інше. То ж, сподіваюся, не єдина твоя одежа?

Цірі похитала головою, підняла віко скрині, показала простеньку вигорілу суконьку, бурий каптанчик, лляну сорочку й вовняну блузку, що нагадувала спокутувальний мішок.

— Це моє, — сказала. — У цьому я сюди приїхала. Але зараз я цього не ношу. Це бабські речі.

— Розумію, — скривилася насмішкувато Трісс. — Бабські чи ні, зараз мусиш у них перевдягтися. Ну, скоріше роздягайся. Дозволь, я тобі допоможу… Зараза! Що це таке? Цірі?

Плечі дівчинки вкривали великі, набряклі кров’ю синці. Більшість із них уже пожовкла, частина була свіжою.

— Що воно, диявол його, таке? — гнівно повторила чародійка. — Хто тебе так побив?

— Це? — Цірі глянула на плечі, наче заскочена кількістю синців. — А, це… Це вітряк. Я була надто повільною.

— Який, хай йому грець, вітряк?

— Вітряк, — повторила Цірі, піднімаючи на чародійку великі очі. — То такий… Ну… Я на тому вчуся ухилятися від атак. Він має такі лапи з палиць, і крутиться, і махає тими лапами. Треба дуже швидко скакати й ухилятися. Лефрекс треба мати. Якщо немає лефрексу, то вітряк вгатить тебе палицею. На початку-то мене він страшнесенько, той вітряк, лупцював. Але тепер…

— Зніми легінси та сорочку. О, боги милосердні! Дівчино! Ти взагалі можеш ходити? Бігати?

Обидва стегна й лівий бік були темно-сині від гематом і опухлостей. Цірі смикнулася й зашипіла, сахнувшись від долоні чародійки. Трісс вилаялася ґномською, надзвичайно непристойно.

— Це також вітряк? — запитала, намагаючись зберігати спокій.

— Це? Ні.