Мирослав Іванович Дочинець - Світован. Штудії під небесним шатром

що крушив зерна і відкидав волокна, зав'язі і мінерали. Найцінніше. Пропаще діло довершили австріяки з їх удосконаленим валом. Так люди дістали очищене, відбілене борошно, що втратило спорідність із живим «брашном». Хліб став м'яким, пухким і… пустим. Марною їжею, що годує шлунок, але не організм. Утворює слиз і грудками лягає на дно шлунка. Людина бродить усередині, як забутий кухоль пива. Бо волокна і жива оболонка зерна, що помагають здоровому травленню і чистять нутрощі, звіяні у висівки. Безцінний продукт, що був головною стравою в біблійні часи і шляхетною гостиною (з сиром, медом і вином) на столах греків і латинян, став допоміжною їжею. Дійшла нового змісту і приповідка «не хлібом єдиним», бо направду таким хлібом не наїстися. Вигадані німцями дріжджі звели новітній хліб нанівець… На Колимі я сидів із одним ученим німцем. То він мені розтолкував склад дріжджів. Те, що входить до них, ми вливали в акумулятори, чистили тим двигуни, дезінфікували воду в банях, труїли вошей, просочували смолоскипи для шахт… Дріжджі вимивають вітаміни й витруюють білок, потрапляють у кров і заражають її. Не дивно, що й сама випічка з них швидко пліснявіє і гіркне. Але сі дріжджі вигідні для пекарів цілого світу, бо дешеві, довговічні і хліб росте прямо на очах. От і маємо. Народ ситий, але чим?! Зрушено головний закон споживання: їсти їжу в тому вигляді, в якому вона нам дана природою. Але людина завжди має вибір. І має знати: що більше їжа оброблена, присмачена і «поліпшена», тим більше несе шкоди й небезпеки. Солодке гірше за гірке. Смажене гірше за варене. Сире цінніше за варене. Пісне здоровіше за масне. Голод ліпше, ніж пересит. Тоді страва є не лише їдлом, але й поживою, ліками…

Захоплено стежив я, як робиться хліб. Здавалося, наситився вже очима. Старий дістав чавунний казанок, змастив середину олією і виклав у нього тісто. Воно тягнулося за його пальцями, як живе. Покрив посуд рушничком. Перед тим відщипнув з опари жменьку і в горнятку відніс до погреба — «доживе до другого замісу». У нього все довкола жило. Все було живим.

— Я вже марю хлібом, — сказав він утішно, витираючи руки. — Велика кишка з'їла малу. Тепер у нас є все для сього. Крім однієї мізерії — печі.

А й справді, якось я це не завважив. У закіптюженій Ільковій світличці стояла кривобока бляшана плита, а печі не було. Про що ж він думав, цей дідо-всевідо, замішуючи тісто?!

— Що ж тепер? — стурбовано запитав його.

— Як що? — здивувався він. — Копати яму.

— Яку яму?

— Викопай яму, а жаба знайдеться.

Найменше, про що міг я зараз подумати, — це те, що ми тут же візьмемося мурувати піч. Спочатку ми справді викопали в червоному глинищі яму, бухнули туди кілька відер води. Потім до скелі привалили два камені. На них Світован поклав залізний лист із хатньої плити. На глині підняли стінки з плиткого каміння. Їх теж обмастили зсередини глиною. Тоді він набив дірявий міх соломою, яку розкидав по двору вітер. І запхав його поміж стінок. Поверхи гнучкими галузками спритно сплів арку, яку ми товсто закидали рідкою глиною й розгладили. Насамкінець у цей купол застромили комин із буржуйки. З отвору шкірилася чорним ротом дірка з соломою в мішковині. До неї старий і підніс запалений сірник. Солома зашипіла, вхопилася синіми язичками, челюсті видихнули гіркий дим.

— Коли закуриться з комина — піч готова, — підсумував нашу недовгу працю Світован.

— Так просто? — недовірливо вимовив я.

— А як ти гадав, мурували наші пращури?! Правда, в них не було заліза. Але при біді можна знайти кам'яну плиту, що буде дзвеніти, як залізна. І огень її не розколе.

Солома довго чаділа і пахкала димом, випалюючи стінки печі до кам'яної твердості. Але ми, натомлені клопітним днем, пішли спати. Добре, що я ще встиг записати до синього зошита його прикінечне зізнання: «Моя борода не в млині побіліла… Сталося так, що світ без людей відкрив мені свої двері. І я увійшов, щоб прийняти його порядок. Прийняв — і врятувався в безодні самотности… Бувало, свічка, біля якої я сидів, як із живим челядником, говорила мені більше, ніж я до неї. Природа відкрила мені мудрість устрою і вічність її плину. Може тому, що я не втручався, не змінював її. Я змінював себе, вирівнював свою натуру під її устрій».

…А ранком був хліб. Заклично пахнув навіть через вогку полотнину, в яку був загорнутий, «умитий» з печі джерельною водою.

— Вставай, здоров, бо жебраки вже на третьому селі. А в нас хліб, — дитинно всміхався старий. Відламав кусень із коричневої, живописно порепаної паляниці й поклав біля кухлика з самокишем. На пучок травиці поклав. І від того хліб запах по-іншому, тонко й загадково.

— Василик, — пояснив він. — Найдавніша, наймудріша трава. Хліб її любить.

Та я не слухав. Я їв, заглушував цією смакотою всі накопичені досі голоди — баламутного дитинства, розхристаного студентства, невлаштованого газетярства. Тер зубами-жорнами кислувато-солодку ніздрювату плоть скиби, радіючи крихкій тверді горішків і насінин. І з кожним блаженним перепочинком перед ковтком я спостигав нові відтінки смаку. Нічого подібного не пам'ятало моє бідолашне піднебіння.

— Ти наминаєш, як крадений кінь, — сміявся Світован. — Дай собі передих. Тепер такий хліб матимемо щодня.

Так воно й було. Велика паляниця випікалася на тиждень і не черствіла ніскільки. Ми краяли з неї, куди б не йшли: чи в луг, чи в роботу. І вона була головною нашою їдою. А до неї вже сир, молоко, яйця, риба, солонина і зеленина. Багато зеленини. В городі, за піччю, я скопав грядку, а він засіяв її насінням із своїх мішечків. Літо вбивалося в силу, зело пішло в гін — і наші хлібини ставали багатшими, поживнішими. І кожна пахла по-своєму.

Загублені в глухих бескеттях, закурені димами і продублені сонцем, ми не були сиротами в неозорому зеленому світі. Ми несли в саквах хліб — частку дому, жарину родинної ватри, теплу тінь мирного сволока. Весь день, цілу вічність я чекав, коли ми сядемо плечима до дерева і він простелить на траву конопляний обрусик, розломить навпіл окраєць. І більшу половину простягне мені. Одна частина завжди була більшою в його несхибних руках. Їли ми з ним рідко, але їдко.

Збігнуть роки, і «пам'ять мого жолудка» невтолено вертатиметься до того заповітного смаку. Аж поки не відтворить його знову. Вже давно я і моя родина їмо лише такий хліб. Його хліб. І це більше, ніж їжа.