Клайв Стейплз Льюїс - Морські пригоди «Зоряного мандрівника»

придивившись, він побачив те, про що кожен із нас здогадався б із самого початку. Він побачив скарби. Були тут корони (то вони кололи йому боки), монети, персні, браслети, злитки золота, чаші, таці та дорогоцінне каміння.

На відміну від більшості хлопчиків, Юстас ніколи не мріяв відшукати скарб. Проте він одразу ж зметикував про користь такої знахідки в цьому дивному світі, куди він випадково потрапив, так безглуздо провалившись крізь картину в спальні Люсі.

– Тут у них немає податків! – промовив він сам до себе. – І скарби не потрібно здавати державі. Навіть невеликої частини цього вистачить, аби зажити розкошуючи. Де? Та хоч би й в Остраханстві. Схоже, це найбільш цивілізована з тутешніх країн. Головне – взяти із собою побільше. Ось цей браслет – камені на ньому начебто дорогоцінні. Вдягну-но я його на руку. Завеликий, та, якщо натягнути вище ліктя, буде саме те. У кишені – побільше діамантів: вони легші за золото, а коштують дорожче… Коли ж нарешті вщухне цей клятий дощ?

Він, як міг, спробував умоститися зручніше, перебравшись туди, де купою лежали самі монети, і вирішив дочекатися, доки розпогодиться. Та коли натерпишся страху, а перед тим ще й полазиш добряче по горах, то стомишся не менше за тих матросів, що лагодили корабель. Тож Юстас заснув.

А поки він спав у печері, як бабак, інші давно повечеряли й уже не на жарт непокоїлися за нього. Каспіан засурмив у ріг, а інші загукали: «Юстасе! Юстасе! Ти де?», доки в них не захрипли горлянки.

– Він, певно, забрів так далеко, що й не чує, – зауважила бліда від хвилювання Люсі.

– І куди він міг подітися? Нащо було взагалі залишати табір? – дивувався Едмунд.

– Але ж ми маємо щось зробити, – бентежилася Люсі. – Він міг заблукати або упасти в яму, чи потрапити до рук дикунів…

– Або ще гірше – хижакам у зуби… – зауважив Дриніан.

– Так йому й треба… – пробурмотів Ринс.

– Шановний пане Ринс, – втрутився Рипічип, – мені соромно чути такі не гідні вас промови. Хоч я і далекий від того, аби вважати цю людину своїм другом, мушу визнати, що оскільки він належить до королівської родини і до того ж є членом нашої команди, то є справою нашої честі розшукати його або, якщо необхідно, помститися за його смерть.

– Ми мусимо знайти його, живого чи мертвого, – втомлено промовив Каспіан. – Доведеться обнишпорити увесь острів, а це зайва небезпека. Ох, мені вже цей Юстас…

А Юстас тим часом міцно спав… Розбудив його біль у лівій руці. Печеру заливало місячне сяйво, а перина зі скарбів уже не здавалася занадто жорсткою. Біль у руці його дещо спантеличив: він спершу й не зрозумів, чого це вона болить, та згодом збагнув, що це тисне браслет, який він натягнув вище ліктя. Певно, коли він спав, ліва рука (саме на ній був браслет) затерпла і розпухла.

Юстас уже збирався розтерти ліву руку правою, але встиг лише ворухнутися, як одразу ж завмер від жаху й закусив губу, аби не закричати з переляку: у яскравому місячному світлі ворухнулася якась тінь, яку не можна було не впізнати: то була величезна пазуриста луската драконова лапа. Вона ворухнулася, щойно він повів рукою, а завмерла, щойно він застиг на місці.

«Ох, і бовдур же я, – подумав Юстас, укриваючись холодним потом. – Звичайно ж, у цієї тварюки був дружок чи подруга, що тепер лежить коло мене!»

Деякий час він не наважувався навіть поворухнутися. Перед його обличчям підіймалися догори дві тонкі цівки диму, чорні на тлі місячного сяйва – він здогадався, що то має виходити дим із носа другого дракона. З переляку він навіть спробував затамувати подих. Цівки зникли. Коли ж він видихнув, не в силах більше затримувати подих, дим пішов, як із комина. Та навіть тепер Юстас ще не здогадувався, що ж сталося.

Нарешті він вирішив обережно перебратися лівіше, подалі від дракона, і спробувати виповзти з печери. Може, чудовисько міцно спить? Як би там не було, то був його єдиний шанс. Але, перш ніж повзти вліво, він про всяк випадок поглянув туди й – о, жах! – побачив там таку ж драконову лапу.

Ніхто не засудить Юстаса за те, що в цю хвилину він розревівся. На розсипані перед ним скарби закапали сльози. Вони виявилися такими гарячими, що від них навіть йшов легкий парок, і Юстас мимоволі здивувався тому, які вони великі.

Та плач не плач, а треба було виповзати, доки не прокинувся якийсь із драконів. Він простягнув уперед праву руку: лапа дракона праворуч від нього повторила його рух. Тоді він вирішив витягнути ліву. Лапа ліворуч теж зрушила з місця.

По дракону за кожним плечем! Та ще й таких, що стежать та кожним його рухом! Нерви Юстаса не витримали, і він рвонув геть із печери.

Тут пролунав такий дзвін золота та хрускіт каменів, що Юстас уже не сумнівався: обидва дракони кинулись за ним слідом. Не наважуючись озирнутися, він помчав до озера. Скрючене тіло мертвого дракона у місячному сяйві могло налякати кого завгодно, але Юстас його навіть не помітив. Він думав лише про одне: щонайшвидше забратися у воду…

Але не встиг він пробігти й кількох кроків, як із подивом помітив, що біжить чомусь навкарачки – чого б це, власне, він таке робив? А коли нахилився над водою, то побачив, що з озера на нього дивиться третій дракон. І тут нарешті він второпав, що драконова морда в озері – його віддзеркалення! Сумнівів не було: дракон рухався одночасно з ним, а варто було Юстасу розтулити рота, як на воді з’являлося відображення роззявленої зубатої пащеки.

Уві сні він перетворився на дракона! Заснувши на драконових коштовностях з огидними драконовими думками, він не помітив, як сам перетворився на дракона.

Тепер усе стало на свої місця. Ніяких інших драконів, окрім нього самого, у печері не було. Пазуристі лапи ліворуч і праворуч були його власними лапами, а дві цівки диму виходили з його ж власних ніздрів. А біль у лівій руці (точніше, там, де раніше була його ліва рука) спричиняв браслет: він був до міри для хлопчика, якщо натягти його вище ліктя, але для товстої передньої лапи дракона виявився замалим і глибоко вп’явся у вкриту товстим панциром шкіру. По обидва боки від нього здулися огидливі набряки, і як Юстас не намагався зняти браслет, учепившись у нього своїми драконовими зубами, усе було марно – позбавитися браслета було йому не під