Настя Левченко - Кохання на зйомній кухні, Настя Левченко

Розділ 9. Тиша

Коли Віра прокинулась, у кімнаті ще панувала глибока напівтемрява. За вікном тяглися довгі, мовчазні тіні дерев, і вологий листопадний ранок тільки починав розгортатися, як повільно розгортана сторінка книги, в якій ще не прочитано головного. Повітря було просякнуте тим особливим запахом — сумішшю тиші, пилу, вологої осінньої землі й чогось невиразного, схожого на відсутність. На порожнечу. Максим, як і завжди, вже прокинувся — але цього ранку його не було на кухні. Його звична тиша зникла, залишивши замість себе щось інше. Вона була не та — не домашня, не заспокійлива. Вона була глухою, холодною і відчуженою. Немов він уже зник, хоча фізично все ще був десь поруч, у межах квартири, у межах звички. Але не в межах присутності.

Віра лежала нерухомо під ковдрою, її очі вдивлялися в стелю, але бачила вона себе зсередини. Вона прислухалась — не тільки до тиші навколо, а й до себе. Її власне тіло відчувалося чужим, віддаленим, як після довгої дороги. Здавалося, що її наповненість кудись поділась, випарувалась разом із ніччю. Ще ніколи їй не було так порожньо в середині, хоча зовні кімната залишалася наповненою речами: її чашка стояла на столі біля вікна, книга лежала на підлозі, де вона заснула з нею в руках, а записник із рецептами був відкритий десь посередині — саме там, де вона востаннє описувала карамельний сироп, солодкий, як дитяча згадка.

Вона повільно встала, намагаючись не робити різких рухів, ніби будь-який звук міг розбити крихкий баланс між спокоєм і слізьми. Її пальці тремтіли, коли вона заплітала волосся в звичну недбалу косу — ту саму, яку Максим завжди розплітав, коли хотів обійняти її ближче. У ванній дзеркало показало їй знайоме, але трохи інше обличчя. Обличчя, яке змінилось не за віком, а за станом. Воно стало серйознішим, стриманішим, ніби кожна риса за цей тиждень вивчила нову мову — мову мовчання. Вона виглядала так, немов пройшла через рік за кілька днів. І тиша — ця нова тиша — була тепер частиною її самої.

На кухні все залишилось на своїх місцях. Плита блищала після вчорашнього миття, залишки кави в кавоварці ще не охололи повністю, а сільниця, зсунута на кілька сантиметрів від краю столу, стояла так, як завжди після того, як Максим її поправляв. Він не любив, коли вона була надто близько до краю. Віра посміхнулася, криво, із гіркотою. Це була дрібниця. Але з таких дрібниць будувалося їхнє життя. І тепер її більше не буде кому поправити.

На екрані ноутбука блимає курсор. Мовчазний, настирливий. Їй приходить повідомлення — від тієї самої редакторки, яка два роки тому говорила: «Ти — сирий діамант, просто треба тебе трохи відшліфувати». У листі — пропозиція: стати кураторкою нового розділу про міське життя, переїзд  у інший район Києва, стабільна зарплата, можливість розвитку. Можливість — втекти. Можливість — почати знову. Або хоча б спробувати.

Віра сиділа з чашкою напівдопитого чаю в руках і дивилася у вікно. Її пальці стискали кераміку, ніби хотіли витягти з неї тепло або хоч краплю рішучості. Все її життя — у валізі. Її старі рецепти, зібрані в зошитах, на серветках, у нотатках на телефоні. Її записи, недописані думки, вірші, плани. Її кіт, який спав на підвіконні, незворушний, як сама осінь. Її невдалі розмови, що зупинялись на півслові. Її напіврозпочаті обійми, які ніколи не завершились повноцінним теплом. Усе це тепер здавалося застиглим між «було» і «вже не буде».

Вона відкрила блог. Повільно. Як двері в себе. Почала писати.

«Тиша»

Тиша не завжди добра. Буває — вона, як вакуум. Висмоктує повітря, залишає тебе без кисню, не дає дихати. Буває — вона, як прозоре скло між двома людьми, які все ще поруч, але вже не можуть доторкнутися.

Мені здавалося, що слова рятують. Що якщо сказати все правильно, то можна врятувати стосунки. Але є слова, які не рятують — а ріжуть. Я хотіла писати легко, іронічно, смішно. Хотіла, щоб кожен мій текст був дотепним — як ти любив. А вийшло — боляче. І боляче не тобі. Мені.

Я не сказала тобі, наскільки мені добре було жити поряд. Спостерігати, як ти стоїш на кухні в своїх улюблених шкарпетках із лимонами. Як ти ріжеш хліб із такою зосередженістю, наче це ритуал, що тримає світ у рівновазі.

Я не сказала, що любила ці ранки — з м’ятою, гречаним хлібом і котом, який спав на підвіконні, мружачись до сонця. Що я в тобі бачила не лише кухаря. А ще — людину, яка змушувала мене повірити, що буденність може бути теплом, а не сірістю.

Але я написала про це. Не тобі — у блог. Бо так легше. Але легше — не завжди правильно.

Тепер я їду. Не тому, що перестала тебе любити. А тому, що загубила себе поряд. І мені потрібно знову знайти себе — хоча б спробувати.

І якщо ти це читаєш, знай: я шкодую не про сказане. Я шкодую про мовчання.

Вона перечитала текст тричі. Кожен абзац болів. Кожне речення — мов надріз. Хотілося натиснути «видалити». Але натомість — натиснула «Опублікувати». Потім повільно почала збирати речі. Кожна — зі своєю історією, кожна — зі своєю пам’яттю. Вона згортала їх ніжно, з повагою, ніби прощалась із ними не назавжди, але на невизначений термін. Куртка, в яку він її загортав біля супермаркету. Книга, де він підкреслив олівцем фразу: «Справжні речі не завжди голосні».

На кухонному столі вона залишила записку. Від руки. Без смайликів. Без реакцій.

Максе.

Я не знаю, коли ми стали справжніми. Можливо — в той день, коли ти мовчки почав варити мені чай.

Я їду. Мене кличе життя, в якому я знову мушу зібрати себе. Але я не заберу все.

Твоя сільниця залишиться. І поличка. І кіт — бо, здається, бо, здається, він обрав тебе. Я думала, що тварини прив’язуються до місць. Але, можливо, кіт прив’язався до тиші, в якій ти мовчки наливав воду в чайник.

Я не знаю, як довго триватиме мій шлях. І чи повернусь я колись сюди. Але якщо повернусь — хай це буде не втеча назад, а свідоме рішення знову бути поруч. З собою. І, можливо, з тобою.

Дякую за ранки, за тости з авокадо, за твоє мовчання, яке іноді говорило більше за слова. За вечори, коли ти просто сидів поряд і не питав нічого — бо знав, що краще дати мені час.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍