В'є Тхань Нгуєн - Симпатик

зав’язувались у вузол, і вже біля трапа я кинув Лінь у Генерала, а він спіймав її за руки. Тоді Бон уже був поряд зі мною, він простягав Дука бортпровідникові, і той прийняв його так обережно, як тільки міг, хоча це вже не мало значення, зважаючи на те як голова хлопчика хиталась з боку на бік. Передавши сина, Бон сповільнився, закинувши голову в агонії, досі схлипуючи. Я схопив його за лікоть і останнім ривком закинув на трап головою вперед. Бортпровідник спіймав його за комір і втягнув усередину. Я стрибнув на трап з витягнутими руками, приземлився на нього грудною клітиною й щокою, обдираючи їх об жорсткий пісок та пил, поки ноги мої бовтались у повітрі. Літак мчав злітною смугою, Генерал втягнув мене всередину, і трап піднявся просто за мною. З одного боку мене притиснуло до Генерала, з другого — до млявих тіл Дука та Лінь, а спереду на нас напирала стіна евакуантів. Літак піднявся різко, з жахливим звуком, чутним не лише через втомлений метал, але й крізь прочинені бокові двері, у яких стояв член екіпажу з М-16 й стріляв чергами по три постріли від стегна. Крізь ці двері було видно строкатий пейзаж з полів та селищ, який закрутило й понесло, коли пілот зайшов у штопор. І я зрозумів, що жахливий звук лунає не лише від двигунів, але й від Бона, який бився головою об стіну і завивав, не так, наче це був кінець світу, а так, немов йому вибило очі.

Розділ 4

Скоро після того, як ми приземлились у Гуамі, по тіла приїхала зелена швидка. Я опустив Дука на ноші. Його маленьке тіло з кожною хвилиною ставало важчим у моїх руках, але я не міг покласти його у бруд. Коли медики накрили хлопчика білим простирадлом, вони забрали Лінь у Бона з рук і так само прикрили її, перш ніж завантажити матір та сина до машини швидкої. Я плакав, але що мої сльози проти Бонових, у якого був запас невиплаканих сліз за ціле життя. Ми плакали, поки нас везли до табору Асан, де, дякувати Генералові, на нас чекали бараки — розкіш проти наметів, які чекали на інших евакуантів, що прибули з запізненням. Бон впав у кататонію на своєму ліжку і не пам’ятав нічого про евакуацію, яку показувало телебачення того дня і наступного. Не пам’ятав він і як тисячі біженців у бараках та наметах нашого тимчасового міста завивали, наче на похороні, на похованні своєї нації, що померла передчасно, як і багато її синів, у ніжному віці двадцяти одного року.

Разом з родиною Генерала та сотнями інших мешканців бараків я дивився на ганебні кадри приземлення гелікоптерів на дахи Сайгона, для евакуації біженців на палуби авіаносців. Наступного дня, після того як танки комуністів увірвались у ворота президентського палацу, невдовзі на його даху підняли прапор Національного визвольного фронту. В міру того, як розгортався цей переворот, поклади кальцію та вапна пам’яті про останні дні проклятої республіки зацементувались у трубах мого мозку. Того ж вечора до них додалося ще трохи, після вечері зі смаженої курятини й зелених бобів, які багатьом біженцям видались екзотичними та неїстівними, зважаючи ще й на те, що лише в дітей у тому кафетерії був якийсь апетит. Черга для здавання таць на мийку стала останнім ударом, проголошенням того, що ми більше не дорослі громадяни суверенної країни, а біженці без держави, яких наразі захищає американське військо. Генерал згріб цілісіньку порцію зелених бобів у сміття, подивився на мене і сказав:

— Капітане, я потрібен нашим людям. Я піду до них, підніму їхній бойовий дух. Ходімо.

— Так, сер, — сказав я, не маючи оптимізму з цієї нагоди, але й не подумавши про можливі ускладнення. Було доволі просто удобрювати гноєм заохочення наших вояків, натренованих на сприйняття всіх видів насильства, однак ми забули, що більшість наших біженців — цивільні.

Згадуючи це тепер, можу сказати, що мені пощастило, що я був не у формі, заплямованій кров’ю Лінь. Я поміняв її на чиноси й смугасту сорочку зі свого наплічника, однак Генерал загубив свій багаж в аеропорту, тож досі носив свої зірки на комірі. Поза бараками, в наметовому містечку, мало хто знав його в обличчя. Вони бачили лише форму та ранг, і коли він привітався з цивільними й спитав, як вони живуть, відповіла йому похмура мовчанка. Зморшка між його очима та нерішуче покахикування сказали мені, що він розгублений. З кожним кроком по брудній стежці між наметами мені ставало все незручніше, адже всі погляди цивільних були спрямовані на нас і ніхто так і не порушив тиші. Ми пройшли ледве зі сто метрів углиб наметів, коли стався перший напад — вишуканий, мініатюрний капець прилетів з нашого флангу просто Генералові у скроню. Він завмер. Я завмер. Звідкись прохрипів голос старої жінки:

— Погляньте на цього героя!

Ми подивилися вліво і побачили єдину атаку, від якої не могли захиститися, — розлючена літня громадянка, якої не можна було ані побити, ані обійти.

— Де мій чоловік? — кричала вона, боса, тримаючи другий капець у руках. — Чому ви тут, а він — ні? Чи ж ви не маєте захищати нашу країну навіть ціною свого життя, як він?

Вона ляснула Генерала по підборіддю капцем, і з-за її спини, з іншого боку, позаду нас прийшли жінки, молоді й старі, міцні й слабкі, зі своїми туфлями, капцями, парасольками, ціпками, панамками й конічними капелюхами.

— Де мій син?

— Де мій батько?

— Де мій брат?

Генерал присідав й вимахував руками над головою, поки ці фурії били його, чіплялись за його форму та його тіло. Мені теж дісталося кілька ударів від летючого взуття, кілька разів я перехоплював ціпки й парасольки, що летіли мені в голову. Жінки насідали на мене, щоб дістатися до Генерала, який під їхнім натиском упав на коліна. Навряд чи їх можна звинувачувати за цей гнів, адже наш хвалений прем’єр-міністр за день до того виступав на радіо, закликаючи всіх солдатів та громадян битись до останнього. Марно було казати їм, що цей прем’єр, до того ж маршал авіації, якого можна було порівняти з президентом хіба в продажності та марнославстві, сам полетів з країни на гелікоптері майже одразу після трансляції своєї героїчної промови. Не допомогли б і пояснення, що саме цей генерал стояв на чолі не солдатів, а таємної поліції — навряд чи це зробило б його