Халед Хоссейні - Ловець повітряних зміїв

щоб зрозуміти напрямок вітру, здіймав ногою пил. Котушка крутилась у мене в руках, аж доки Гассан спинився десь за п’ятдесят футів. Він тримав змія високо над головою, як олімпійський атлет свою золоту медаль. Я двічі смикнув за мотузку — то був наш сигнал — і Гассан підкинув змія.

Я тоді ще не мав власної думки про Бога, адже був у пастці поміж поглядами баби та шкільних муллів. Та коли до моїх вуст підкотився аят[24] з Корану, вивчений на уроках дініяту[25], я його пробурмотів. Глибоко вдихнув, видихнув і натягнув шворку. Уже за мить мій змій злетів до неба. Він лопотів, ніби крила паперової пташки. Гассан заплескав у долоні, свиснув і підбіг до мене. Я вручив йому котушку, притримуючи шворку, а він хутко накрутив на неї вільний відтинок мотузки.

У небі висіло вже понад двадцять зміїв — ніби паперові акули випливли на полювання за жертвою. За годину їхня кількість подвоїлася: червоні, блакитні й жовті змії ширяли та кружляли в повітрі. Волосся мені куйовдив прохолодний вітерець. Ідеальний для запуску зміїв — дмухав якраз так, щоб легко було тримати змія над землею і повертати. Гассан стояв поруч зі мною, тримав котушку, і його руки вже закривавилися від шворки.

Невдовзі почалася битва: перші підрізані змії безладно крутилися в небі. Вони падали з висоти, ніби комети з блискучими звивистими хвостами, і осипали околиці призами для ловців. Я вже чув їх, ловців повітряних зміїв — вони бігли вулицями та галайкали. Хтось закричав, що за дві вулиці звідси зчинилася бійка.

Я все ще зиркав крадькома на бабу та Рахіма-хана, які сиділи на даху, і гадав, про що ж міркує батько. Вболіває за мене? Чи якась частина його свідомості таки зрадіє, якщо я зазнаю поразки? Ось у чому був чар цих перегонів: твої думки ширяли разом зі змієм.

Змії падали то тут, то там, а мій і досі літав. І я теж досі літав. Мій погляд знову перекочував на бабу, закутаного у вовняний светр. Чи дивується він, що я протримався аж стільки? Не будеш стежити за небом, то не протримаєшся більше ані хвилини. І мій погляд знову шугнув у небо. До мене наближався червоний змій — я підрізав його саме вчасно. Трохи поморочився, але врешті таки поборов, коли суперник утратив терпець і спробував підбити мене знизу.

З обох боків вулиці надходили переможні ловці, високо тримаючи впольованих зміїв. Хизувалися перед батьками та друзями. Проте всі знали, що найцікавіше — попереду. Найбільший приз досі літав. Я зрізав яскраво-жовтого змія з білим крученим хвостом. І поплатився за це ще одним порізом на вказівному пальці — кров цівкою потекла в долоню. Я дав Гассанові потримати шворку, висмоктав з ранки всю кров і витер палець об джинси.

Ще за годину кількість уцілілих зміїв зменшилася десь із п’ятдесяти до дюжини. Був серед них і мій. Мені вдалося потрапити в останню дюжину. Знав, що ця частина турніру триватиме доволі довго, бо хлопці, які протрималися аж дотепер, знають свою справу — їх не заманиш дурненькими пастками, як-от старою доброю «набери висоту і підбий», улюбленим Гассановим фокусом.

До третьої пополудні у небі скупчилися хмари, затуливши сонце. Тіні почали довшати. Глядачі на дахах загорталися в шалики та грубі пальта. Нас залишилося шестеро. Мій змій досі літав. У мене боліли ноги та заклякла шия. Проте з кожним збитим змієм у серці росла надія — ніби сніг, що накопичується на стіні, по сніжинці.

Поглядом я невідступно стежив за блакитним змієм, що вже годину сваволив у небі.

— Скількох він уже підрізав? — запитав я.

— Я нарахував одинадцять, — відповів Гассан.

— Чий же він може бути?

Гассан прицмокнув язиком і постукав пальцями по підборіддю. То був його фірмовий жест, який означав «поняття не маю». Блакитний змій підрізав великого фіолетового та зробив дві чималі петлі. За десять хвилин він підрізав іще двох — і по них чкурнули юрми ловців.

Ще за півгодини лишилося тільки чотири змії. І мій — серед них. Здавалося, я просто не здатен на неправильний рух, навіть вітер дмухав так, наче хотів мене підтримати. Я ще ніколи не почувався таким владним і таким удачливим. П’янке відчуття. Та я не наважувався звести очі на дах. Не наважувався відвести погляд від неба. Мусив бути зосередженим, грати розважливо. А ще за чверть години те, що вранці видавалося сміховинною мрією, раптом стало цілком реальним — залишилися тільки я та ще один хлопець. Блакитний змій.

Напруження в повітрі дзвеніло в унісон зі шворкою, яку я натягував закривавленими руками. Люди тупали ногами, плескали, свистіли та співали:«Бобореш! Бобореш!» — «Зріж його! Зріж його!». Цікаво, чи був серед того гулу і голос баби? Загриміла музика. З дахів і відчинених дверей долинав запах парких пантів та смаженої пакори[26].

Та я чув лише одне — дозволив собі чути лише одне — пульсування крові в голові. І бачив тільки одне — блакитного змія. І вчував тільки один запах — запах перемоги. Спасіння. Спокута. Якщо баба помиляється і таки є той Бог, про якого нам розповідають у школі, то Він подарує мені перемогу. Я не знав, за що бореться мій суперник — може, просто вихваляється своїми можливостями. Але для мене то був єдиний шанс стати тим, кого бачать, а не просто дивляться; тим, кого чують, а не просто слухають. Якщо Бог справді є, Він направить вітри, скерує їх для мене так, щоб я потягнув за шворку і відтяв від себе біль і тугу. Я ж так багато витримав і так далеко сягнув. І зненацька — р-р-раз! — надія перетворилася на впевненість. Я справді переможу. Питання лише коли.

Усе сталося швидше, ніж я сподівався. Порив вітру підкинув мого змія вгору, перевага тепер була в мене. Я трохи відпустив шворку, змій злетів. Зробив петлю і завис над блакитним суперником. Я тримав позицію. Блакитний знав, що він у халепі. Відчайдушно намагався вивільнитися з пастки, та я його не пускав. Я тримав позицію. Натовп відчув, що кінець уже скоро. Вигуки «Зріж його! Зріж його!» стали гучнішими, ніби то римляни кричали гладіаторам: «Убий, убий!».

— Ти майже переміг, Аміре-ага! Майже переміг! — вигукував, важко дихаючи, Гассан.

І от настала вирішальна мить. Я заплющив очі й послабив хватку. Вітер потягнув шворку, і вона знову розпанахала мені пальці. А тоді... навіть