Яра Крихта - Споріднені душі: Принц-вигнанець, Яра Крихта

Аларіон всміхнувся, випадково стиснувши руки дівчини.

– Розкажи про себе, – попросив знову.

– Нічого особливого, – злегка знизила плечима. – Віолетта О'Коннор. Вся сім'я цілителі, спадкове. Не найталановитіша, але, крім цілительства, маю ще одне вміння, яке не буду розкривати незнайомцю… звісно ж, – на мить вона нахмурилася. – Відчуваю, у тебе багато шрамів.

– Так. Але не буду знімати сорочку просто тут…

Віолетта повільно підняла руки, обережно погладивши його рукави чорної сорочки, водила пальцями до самісіньких широких плечей. 

Аларіон ніколи раніше не відчував нічого подібного. Забув, що чиясь магія може бути такою приємною, такою живою.

– Ти... – почав він, але слова не знаходили виходу, тому просто замовк, охоплений відчуттям, як його стягуючі шкіру рани огортає теплом.

– Я тут, – легенько кивнула, і її рука притулилася до грудей чоловіка. 

Аларіон відчув, як її тепла долоня покрила його серце, і раптово чоловіка охопили спогади – дурні, болісні спогади, які він намагався витіснити з пам’яті. Ця мить викликала в ньому хвилю емоцій, настільки сильну, що він не зміг стриматися. Він відсахнувся, наче обпікся.

– Вибач.

– Та нічого, – сказала Віолетта, її голос був спокійним. – Навіть не збираюся запитувати, що в тебе таке страшне виникло на думці.

Він трохи мовчав, дивлячись в нікуди, його думки все ще кружляли навколо. 

Потім тихо мовив:

– Я розумію, що не здаюся хорошим для Лоли. Але не відбирай її у мене.

Віолетта, спантеличена, гмикнула:

– Може, ти й хороший батько, але їй потрібен якісний догляд, а не ночі на твоїх руках під воротами госпіталю… і не життя з людиною, яка ховається.

– А може, мені вдасться все виправити… знайти її маму… і стати кращим для Лоли.

– Можливо, тобі варто спробувати спочатку стати кращим для себе.

– Ого, – цокнув язиком, збентежений почутим, і сперечатися з нею далі не було сенсу, – це боляче, ти вмієш зачепити. Така маленька і тендітна, а щойно добила великого кретина. В самісіньке серце, – награно схопив її за руку та притулив долонею знову до своїх грудей.

– Ох, чоловіки, – дівчина підскочила, на крок видійшовши від чоловіка, притримуючи сукню. – Про що з вами не говори – однаково закінчуєте так само…

Аларіон не міг стримати сміху, його серце трохи заспокоїлося. Трішки повеселити її – теж приємно. 

Дівчина хутко пішла геть.

Із легким усміхом глянув на неї, йдучи крок у крок позаду, ховаючи руки в кишенях, хоча його постава виражала нудьгу та спокій.

Віолетта кілька разів озиралася, щоразу виразніше висловлюючи незадоволення його присутністю. Коли вони дійшли до сходів, вона різко зупинилася і повернулася до чоловіка, стримуючи роздратування.

– Лоріане, – була готова піднятися східцями, – туди не можна.

– Чому? Що такого на другому поверсі? Я просто прогулююся.

– Особливі пацієнти, – відповіла, дивлячись на нього пильно.

Він зазирнув на табличку, що висіла над сходами, на які вона не збиралася його пускати. Табличка порожня – слова стерті.

– Які? Чому табличка відділення порожня?

– Там пацієнти, які пережили страхи війни, та потребують особливої допомоги, – вона готова була йти далі.

– Звучить чарівно, як раз для мене.

– Ні, Лоріане, – білявка похитала головою. – Не для тебе, повір. Там – крайнощі.

Він не зміг піти за нею, бар’єр не пропустив чоловіка – це була воля Віолетти.