Сергій Каріук - Кременецький звір, Сергій Каріук

рани на спині теплим струмком потекла кров. Негайно підкосилися ноги, і ліценціат опустився на величезний пеньок, що самотньо стирчав посеред зарослого травою подвір’я.

— Я так розумію, сідати на коня вам ще зарано… — Голота аж здригнувся, здивовано оглядівся і побачив Хохриттера, що стояв, спираючись на ціпок. Старий медик усміхався крізь окуляри.

— О, лікарю, усе значно краще, ніж могло було б бути…

— Людина, що вижила в катівні Болиця, безперечно має право так говорити, — погодився лікар, нахиляючись до свого пацієнта й відтягуючи його повіко.

— Brevis ipsa vita, sed malis fit longior[19], — усміхнувся Голота.

— Та це ж девіз усіх студіозусів! — засміявся Хохриттер.

— А ви звідки, метре? Де отримували ваш докторський перстень?

— У благословенному Монпельє. А ви, мій друже, з Болоньї?

— Так, з найкращого університету, — задиркувато подивився в очі магістру Голота, усміхаючись.

— Та я б на вашому місці не був таким категоричним. Сучасна медицина — це і є Монпельє! — гордо промовив Хохриттер.

— Досить смілива заява, у Сорбонні та Падуї з вами не погодилися б.

— Пхе, — відкопилив губу Хохриттер, — по Сорбонні ще свині паслися, коли в Монпельє робили операції, мій милий ліценціате. І це свята правда! Ще з часів, коли з Іспанії вигнали медиків-сарацинів, у Монпельє прийняли всіх тих послідовників Авіцени й Аверроеса. І вони привезли з собою всю тодішню науку лікування. У задрипаному Парижі прикладали до рани коров’ячі коржі, а в нас абдомінальна хірургія[20] була звичною справою. Абдомінальна хірургія, Голото! Я навчився там усього, що знаю!

— А як же знамените Accipimus pecuniam, et mittimus sultos in Germaniam[21]. Наче так казали німці про освіту у Франції? — єхидно проказав Голота.

— Так-так, у нас так кажуть на французькі університети, де навчаються німці, що повертаються додому бовдурами. Але то про неуків, яким знання в голову можна забити хіба молотками. Одначе старанний учень виходив із Монпельє добрим лікарем, повірте. От я, наприклад. Богословські науки мені ніколи не вдавалися, зізнаюся, але лікар я непоганий, скажу без зайвої скромності. Хоча ви знаєте, й справді, не всі університети у Галлії схожі на Монпельє. Що й казати, он про оту помийку в Кагорі казали, що там можна стати доктором за кілька днів, прийшовши з вулиці. Тільки б було доста грошей в кишенях. Але лише не в Монпельє! — патетично підняв пальця вгору лікар.

— Вірю, вірю, метре. Це ви ще в Києві не були. Там можна стати магістром за половину свині, — засміявся Голота. — Але я також згадую про свою alma mater, як про другий отчий дім.

— О, мій друже. У мене було багато чого згадати. І добре, і погане. Он коли я лиш приїхав… Що тільки не вигадували, аби познущатися з новаків. Деяким з нас довелося полоскати рота сечею, яку набирали у вбиральні, нас, новачків, гуртом били, стригли тупими ножицями… Болонья зустріла вас так само?

— Гірше, пане Хохриттере, куди гірше. Але все швидко вирішилося…

— Як саме? — зацікавлено запитав Хохриттер.

— Якщо не заглиблюватися в історію, скажу лиш, що я тиждень не міг встати з ліжка, а моїх «друзів» довелося латати місцевим цирульникам та хірургам. Однак після ніхто вже не згадував, що я новачок…

— Ех, молодість, молодість, — згадував далі Хохриттер. — Усі ті веселі бенкети, коли ми наїдались у шинках, а тоді тікали; кохання, зітхання, серенади під вікнами; бійки, бурхливі примирення. А наш веселий апельсиновий карнавал, ви були на нашому карнавалі? — аж закричав він до Голоти. — Коли водночас у місті вибухає справжня апельсинова війна, і вся площа Богоматері вкривається роздавленими соковитими плодами, які кидають одне в одного і старі, і малі…

— Я бачу, ви й досі згадуєте… Та ще й так поетично…

— Аякже, це ж найкращі роки мого життя! Я був сповнений надій, подібно міху молодого вина!

— А я от чомусь найкраще пам’ятаю нашого старезного Ронкалью, що був такий древній, що обмочився прямо на кафедрі, — засміявся Голота. — А ще знаменитий вислів Лютера[22]… — ліценціат прочистив горлянку і пафосно продекламував басом: — «Краще хлопчиків із християн відправляти прямо в пащу пекла, аніж в університет. Сатана від початку світу не вигадав нічого більш сильного, ніж вищі школи». І я скажу так, магістр був дуже близький до істини, що стосується Болонського університету.

— Так-так, мій брате студіозусе, було усіляке. Але ж це лише додавало перцю в наше тодішнє життя, — стукнув палицею об землю Хохриттер. — Та й усе одно кращого дня, коли дзвони церкви святого Ферміна дзеленчали, як навіжені, а я в червоній мантії під звуки скрипок, гобоїв і труб ішов отримувати свій золотий перстень доктора, не було в моєму житті.

Згадуючи, Хохриттер схвильовано замовк. А тоді витер почервонілі від сліз очі й усміхнувся до Голоти.

— Але годі про минуле. Ходімо, мій друже, подивимося, як там ваша спина, — Хохриттер поплескав по плечу Голоту, той важко піднявся, і вони разом, видихаючи пару морозного повітря, попростували стежкою до келії.

***

Настоятель саме збирався на літургію, коли, ввічливо постукавши об одвірок, Голота показався на порозі його оселі. Глухуватий отець Бернард гостя не почув, далі займався своїми справами, тож ліценціат устиг пробігтись очима по його житлу, яке вже мигцем бачив. Абат мешкав у простому і, на думку Голоти, аж надміру аскетичному дерев’яному будиночку, який прикрашала хіба картина страждань святого Еразма. Щоправда, «прикрашала» — то було слово трохи недоречне. На картині було зображено, як святого повільно вбивали вигадливі кати, вимотуючи нутрощі з живота за допомогою лебідки.

«Миле й красиве видовище, яке переслідує мене вже не перший рік», — подумав Голота, адже в Болоньї, де у величному Сан-Джакомо Мажоре[23]зберігають рештки святого Еразма, зображення його страждань висіли чи не в кожному будинку. Та ця копія знаменитого голландця Боутса була якась дивна, явно місцевого криворукого виробництва, тож ліценціат посунувся, аби розгледіти її ближче. Однак не встиг.

— О, це ви. Як почуваєтесь, ліценціате? — нарешті почувши, що хтось ворушиться в нього за спиною, повернувся чернець.

— Дивитеся на мого Еразма? Це мені зробив один майстер зі Львова. Ця копія з «Мук святого Еразма» Дірка Боутса[24] Старшого куди краща оригіналу, повірте. Лише вона показує й минуле, і теперішнє, — проказав Бернард, здивувавши Голоту своєю обізнаністю. — Дуже зараз, у цей неспокійний час, доречна картина, ліценціате. Нагадує мені нещасну нашу отчизну, яку роздирають на шматки, — очі ігумена несподівано блиснули. Та він заспокоївся й знову запитав: — То як ви, шановний?

— Уже краще, високопреподобний отче. Вашими молитвами. — Голота