Сергій Каріук - Кременецький звір, Сергій Каріук

— Ходімо, мій друже, — усміхнувся лікар. — У сильних цього світу свої таємниці, і краще про них не чути. Здоровіші будемо.

Розділ 8

У якому відбувається диспут між двома колишніми студентами

Лежати не було ніякої сили. На рани немов клали розпечене каміння, і Голоту крутило від несамовитого болю. Усю ніч він спав уривками, прокидався і стогнав, так віддавався по всьому тілу найменший рух. Та це були забавки, що таке справжній біль, він відчув, коли закінчилася дія мікстури лікаря Хохриттера. Спина, посічена нагаєм ката, запекла вогнем, і Голота не міг уже ні лежати, ні стояти, ні сидіти. Лише бігати келією, кусаючи кулака й притуляючи спину до холодної мурованої стіни, аби хоч якось угамувати те полум’я. Він схопив пляшку з ліками, яку залишив медик, і перекинув її до рота. На язика впали останні кілька крапель, що залишилися на дні, і поранений мало не завив. Він забився у куток, обхопив коліна руками й заходився мірно розкачуватися, зціпивши зуби. Дивно, та за хвилин п’ять різкий біль, від якого хотілося дертися на стелю, пішов. Голота пересів на тапчан, заховавши голову у долонях, і так затих, засинаючи. Несподівано його аж підкинуло — до спини через сорочку торкнулося щось прохолодне. Він злякано повернувся, схопив чиюсь руку, хотів викрутити, аж побачив татарські очиська Сташки Федотихи, на обличчі якої розпливалася її звична усмішка…

— Тс-с-с, Голотонько, тс-с-с. Зараз, зараз, любчику. Усе буде добре. Буду тебе лікувати…

— Ти звідки тут, Сташко?

— Прийшла я з Почаєва, прийшла я з прощі, Голотонько, — зашепотіла знахарка своїм мелодійним голосом, промовляючи дивним речитативом, — і дізналася у Карася, що заплутало, закрутило зілля та оковита проклятуща соколика мого, і наробив він дурниць страшних. І що тримають мого орлика в катівні, де б’ють і мучать. Думали-гадали ми з Карасем, як звільнити сокола ясного, а він, диви, і сам звільнився… Йолоп Господа Бога нашого! Теля дурне! — єлейний вираз обличчя знахарки різко змінився, і вона боляче смикнула Голоту за вухо.

— Молю, хоч не смійся, — скривився Голота жалісливо, — я ж розплачуюся за свою дурість ще з того дня, як ми розійшлися.

— Бачу, дурню ти буковий! Ти що це зробив, бовдуре? — зашипіла знахарка люто. — Ти чим думав, пияк нещасний? Чого до того шинку потьопав, дурню, коли тобі сказали сидіти й носа не показувати надвір?! Щоб ти так туди ходив, поки світа та сонця! А втік би від тебе твій дурний розум! А лоп би ти!

— То все та бісова Карасева брага! Вовчих ягід він туди накидав чи що?

— Так то Карась уже винен?!

— Ти ж знаєш, я сам не сам, коли п’ю занадто багато, — знітився Голота.

— То не пий! Кат тебе бери!

— Та от мало не взяв кат. Не свари. Я винен. Не кричи, кажу. І як тебе до василіянів пустили? — Голота хитав головою, пропускаючи поміж вухами прокльони Сташки.

— То вже моя справа, Богусю, — знову змінила голос дівчина, усміхнувшись отетерілому від цих перемін Голоті. — Не крутись. Сядь. Зараз тебе буду лікувати. Дивися, ось принесла тобі глечик.

— Що то? Якісь твої чари? А біс із ними! Чари-магія, давай що-небудь, але тільки швидше, бо сконаю. Може, крові треба, то бери, — протягнув він руку знахарці.

— Чи ти дурний? Які чари? Тут листя мати-мачухи. Я його збирала, посипала цукром, у землю закопувала. А як викопала, то додала меду. На, їж. Їж, кажу! А завтра я тобі примочки поставлю з коріння білої лілеї. А тоді покупаю тебе в барвінку. А тоді промию рани відваром шавлії… Тихо-тихо, скоро ти козликом стрибатимеш, хоча ти той ще цап дурнуватий. І ніяких чарів, мій козачок немитий, — знахарка говорила й говорила тихим шепотом, роблячи своє. Її голос, що лився невпинно, мов вода, заколисував Голоту. Він прислуховувався до нього, і повіки падали, хоч як він їх намагався втримати. Врешті цю боротьбу Голота програв, і за якусь мить забувся у сні. Знахарка дивилася на свого бідолаху, задумливо перебираючи його мокре від гарячки волосся.

***

Кожного наступного вечора Сташка навідувала Голоту, не знати як долаючи височенні монастирські стіни. Вона мастила його черепаховою маззю, втирала їжаковий та борсучий жир, промивала відварами. Розповіді про візити лікаря Хохриттера, який приходив щоранку, перевіряючи стан пацієнта, вона вислуховувала, презирливо кривлячи красиві губи, і завжди пирхала, коли Голота переповідав найновіші методи європейської медицини, про які захоплено казав магістр.

— На Волині таке не діє, — бурмотіла вона безапеляційним тоном і виливала дорогоцінні Хохриттерові мікстури геть.

Щовечора Голота чекав на Сташку, яка залітала до келії, мов вітер. Скоромовкою вона шепотіла йому на вухо останні новини, втираючи у спину якісь свої чергові мазі, та Голота не слухав. Він млів під її ніжними пальцями, час від часу повертався всім тілом і довго дивився в її бісівські карі очі, що не припиняли сміятися.

На ранок четвертого дня на волі Голота прокинувся, бо задрижав від холоду. Він замотав ковдрою голову, але вже за мить відкинув її геть і пружиною зіскочив із дірявого, поїденого мишами тапчана, що був йому в монастирській келії за ліжко, і потягнувся. Він відчував, що вже повністю повернувся до життя, кров, як завше, бурлила в його жилах.

Про гостини у ката він уже й не згадував, спина швидко гоїлася, і тепер просто до сказу чухалася. Голота пошкрябав шрами через сорочку, аби зігрітися, помахав руками, тоді похлюпав у лице крижаною водою, фиркаючи, неначе жеребець, утерся й сів натягувати чоботи. Він саме розігнався вийти з келії на подвір’я, як уткнувся носом у широкі груди величезного василіянина, що якраз проходив повз.

— Вибач, брате, ти надто широкий для мене. Як би тебе обійти, га? — почав Голота, але відповіді не дочекався. Широкоплечий атлет просто посунув його з дороги й мовчки пішов у бік монастирського саду. Голота дивися йому вслід. А той наче відчув щось. Зробивши кілька десятків кроків, здоровенний брат повернувся до ліценціата й упер на нього такий лютий погляд, що Голоту аж розвернуло у протилежному напрямку. Здивований, він кидав зацікавлені погляди через плече, позираючи, як велетень неспішно проходжується поблизу будиночка настоятеля.

«Нічого собі, та це ж охоронець! У настоятеля? Від чого це він охороняє святого отця?», — подивувався він, а тоді, почухавши голову, посунув далі. Хоч і почувався бадьоро, Голота довго не гуляв. Махання руками добром не скінчилося. Від ще одного різкого руху в очах потемніло, а з