Mira - Вічність у серці , Mira

17Глава 17: Розлука і спогади

Протягом кількох наступних днів Микита та Софія намагалися не згадувати про майбутню розлуку. Вони проводили більше часу разом, ніби хочучи затримати моменти щастя, якими їхнє життя було сповнене за останній час. Але, з кожним новим днем, тягар невідомості ставало все важче не помічати. Далеко не кожна пара здатна пережити таку розлуку, і Софія почала замислюватися, чи готова вона відпустити його, чи буде здатна почати нове життя без нього.

Микита, хоч і намагався залишатися оптимістом, відчував, як його серце стискається при кожній згадці про те, що їм доведеться бути далеко один від одного. Він чудово розумів, що пропозиція його батька — це не просто шанс, а обов'язок, від якого не можна відмовитись. І хоча він хотів би бути з Софією, в його душі точилася боротьба між особистими бажаннями та родинними зобов'язаннями.

Останній вечір перед його від'їздом Софія і Микита вирішили провести на тому самому місці, де їхні шляхи перетнулися вперше. Це була їхня особлива локація, парк біля озера, яке вони обрали для своїх прогулянок, і яке стало символом всього, що вони пережили разом.

— Це так дивно… — сказала Софія, дивлячись на хвилі озера, які ніжно котилися до берега. — Як багато змінилося з того часу.

Микита обійняв її, його руки були теплими, але в його очах читалася сумна невизначеність. Він вчився приймати, що їхнє спільне майбутнє не буде таким, як вони уявляли.

— Я не хочу, щоб ми закінчили все так… — тихо сказав він. — Я хочу бути з тобою, Софіє. Але я не знаю, як можна поєднати це з тим, що від мене чекають.

Софія відчула, як її серце стискається від болю. Вона погладила його руку, хоча й усвідомлювала, що цей момент, можливо, стане останнім, коли вони зможуть бути разом.

— Я знаю, — відповіла вона, зберігаючи спокій, хоча в її голосі звучав сум. — Я хочу бути з тобою, але я також знаю, що ми обидва не можемо змусити час і обставини йти на зустріч нашим бажанням. Ти маєш свій шлях, я маю свій. І хоч це боляче, ми повинні прийняти це.

Микита глянув на неї, і в його очах блиснули сльози. Він намагався не показувати свою слабкість, але це було важко. Софія була його всім, і думка про те, що він може втратити її, розривала його серце.

— Ти не повинна робити вибір заради мене, Софіє. Я люблю тебе, і це ніколи не зміниться. Але інколи в житті треба робити вибір, який не завжди є найкращим для нас обох.

Софія кивнула, відчуваючи, що більше слів не треба. Вони просто сиділи поруч, тримаючи один одного, мовчки розуміючи, що їхня любов може бути сильнішою за все, але обставини не завжди дають можливість бути разом.

Того вечора, коли вони попрощалися, Софія відчувала, як важко дихається. Здавалося, що час зупинився, і кожна хвилина, проведена разом, була як останній кадр у фільмі. Вона обіцяла собі, що буде чекати його, навіть якщо ці місяці розлуки здаватимуться вічністю.

Микита поцілував її на прощання, ніжно, але з гіркотою на серці. Він не хотів її залишати, але в той же час відчував, що має йти своїм шляхом.

— Я буду з тобою завжди, навіть якщо ми далеко один від одного, — сказав він, коли відпускав її, намагаючись не дивитися їй у вічі, щоб не побачити того болю, який був відображений в її погляді.

Софія відчула, як в її грудях стискається біль від розставання. Але вона знала, що в її серці залишиться частина його, і це допоможе їй пережити ці важкі місяці. Вона взяла його слова до серця, і хоч це було боляче, вона вирішила чекати його повернення, сподіваючись, що коли-небудь їхні шляхи знову зійдуться.

Але поки що, цей момент прощання став їхньою останньою спільною реальністю, і хоча вони обидва усвідомлювали всю складність ситуації, їхнє кохання залишалося сильним, як ніколи.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍