Володимир Опанасович Обручев - Земля Санникова

й людей, собаки помчали так швидко, що Костяков не втримався на ногах, упав ниць і покотився на животі, на втіху всім глядачам угорі й унизу.

Закінчивши спуск, роздивилися довкола. Ґрунт навкруг підніжжя заметів був зовсім оголений. Сюди сонце починало заглядати тільки літніми днями й з боку півночі, тобто власне вночі, коли воно стояло низько й гріло слабко. Сніг, мабуть, довго не танув, і рослинність не могла розвиватися. Але кроків за тридцять від краю заметів, серед плит і уламків базальту, розсіяних на поверхні ґрунту, зеленів мох і карликові квіти розкривали свої перші пелюстки. Трохи далі видно було кущі, які стелилися, ще голі, а далі за півкілометра — вищі й густіші, ледь вкриті зеленню. За ними вже темніла стіна невисокого лісу.

За обідом або, правильніше, за перекускою з чаєм, звареному на залишках дров, знайдених у нартах, обговорювали важливе питання — як рухатися далі. Байдара, нарти, собаки вже не були потрібні, бо в улоговині не було ні снігу, ні досить великих річок для плавання.

Вести із собою тридцять собак і турбуватися про їхній корм було надто незручно для пересування. Через велику кількість дичини собаки завдали б багато клопоту, розбігаючись для її переслідування, а вести їх на прив’язках — означало б усю увагу приділяти їм і зайняти трьох членів експедиції цією непродуктивною працею. Запрягти собак у нарти та їхати на них травою й лісами — це означало дочиста стерти полозки нарт і зробити їх непридатними для зворотного шляху через льоди, а також виснажити собак важкою роботою.

Єдиним прийнятним рішенням здавалось — залишити все зайве майно й собак під наглядом однієї людини тут же біля заметів: тут було прохолодно, а людина могла весь свій час приділяти добуванню їжі для себе й для собак полюванням. Інші четверо пішки й порожняком могли здійснити екскурсію по Землі Санникова, повертаючись час від часу до цієї бази, щоб здати свої колекції. Горохов, який знав чукотську і ламутську мови, потрібен був для зносин у разі зустрічі з онкілонами, тому залишитися й стерегти речі доводилося Нікіфорову. Його трохи бентежило незвичне оточення, але взагалі він, як і всі промисловці Півночі, не боявся провести кілька днів чи навіть тижнів на самоті; зграя собак давала достатній захист від хижих звірів, а разом із тим завдавала достатньо клопоту — тож нудьгувати від неробства не доводилося.

Обрали місце поміж двох заметів, напнули намет і витратили кінець дня на сортування речей. Ідучи вглиб улоговини пішки, не можна було обтяжувати себе великим вантажем; доводилося брати лише найнеобхідиіше — невеликий запас одягу, білизни та взуття, рушниці й набої до них, казанок і чайник, розраховуючи годуватися полюванням і ночувати просто неба.

Надвечір небо вкрилося хмарами й пішов мокрий сніг, який іноді змінювався дощем; довелося сховатися в наметі.

— Ця погода натякає нам, що треба вжити якихось заходів, щоб речі, які ми залишаємо, нарти й байдара за літо не зіпсувалися й не згнили, — сказав Горюнов.

— Доведеться збудувати курінь із кілків і кори, — зауважив Ордин.

— Це буде поганий захист, та й за корою доведеться далеко ходити, — заявив Горохов.

— А ці замети нащо? Углибині вони, напевно, не тануть. Викопаємо в них печеру і складемо там усі речі — буде й сухо, і холодно, й від хижаків безпечно.

— А для собачок викопаємо іншу, додав Нікіфоров, — вони спеки не люблять, та й замикати їх на ніч можна буде, щоб не розбігалися.

— Не тільки на ніч. Підеш на полювання з двома-трьома, а решту замкнеш. Не всю ж зграю із собою водити! Так нічого не добудеш — вони всіх звірів розполохають, — зауважив Горохов.

— Цілком правильно, чудова думка! — сказав Горюнов. — Завтра зранку ми її втілимо в життя.

Цього вечора в наметі було холодію й незатишно — дров не було й вечерю зварили абияк на хмизові, набраному по сусідству в смузі чагарнику. Тому рано лягли спати. Але різні звуки, що линули десь поблизу з улоговини, — мукання, бекання, ревіння тварин, — часто тривожили собак, які починали гавкати, вити і будили сплячих.

— Не заздрю я Капітонові, який буде весь час спати коло цих горлопанів! — пробурчав Костяков під час одного з концертів.

— Коли він замкне їх у сніговій печері, вони будуть спокійнішими, — відповів Горюнов, перевертаючись на другий бік.

Уранці взялися за роботу й за допомогою сокир вирубали в заметі, коло того місця, де він прилягав до базальтового урвища, глибоку галерею. Під поверхневим шаром снігу виявився суцільний лід, який, очевидно, лежав уже цілі століття, тож можна було не боятися, що він розтане за літо. У грот склали зайві речі, байдару й двоє нарт, а вхід заклали брилами льоду, щоб углиб не могло проникати тепле повітря та щоб якийсь хижак не міг за відсутності Нікіфорова забратися всередину. Поблизу вирубали ще три гроти, менші, для окремої запряжки собак.

Третю нарту залишили Нікіфорову, щоб він міг підвозити до своєї оселі дрова з лісу й туші здобутих тварин. Нікіфоров, якому льодові печери дуже сподобалися, збирався викопати ще одну — для зберігання м’яса, а другу — для себе й намет напнути всередині останньої, щоб спати спокійно, не побоюючись нападу. У печеру нічний незваний гість міг пройти тільки з одного боку, а не з будь-якого, як у намет, і достатньо було залишити двійко собак біля входу, щоб почуватися цілком безпечно.

Ця робота забрала майже весь день, встигли тільки сходити на узлісся й нарубати дров для ночівлі.

Дивні тварини

Ранок, хоч і похмурий, але без дощу й туману, дозволив почати дослідження улоговини. Четверо мандрівників із торбинами за спиною, з рушницями на плечі вирушили на північ. Вони взяли із собою найрозумніших собак, вожаків запряжок; один був зовсім чорний, другий майже білий; першого звали Кріт, другого — Білуха. Нікіфоров із третім вожаком — Пеструшкою — проводжав товаришів, щоб добути собі й собакам їжу на найближчі дні.

У міру віддалення від заметів рослинності ставало більше; мох змінила трава, далі пішли кущі полярної берези, верби й вільхи, що стелилися по землі. Сюди ненадовго вже заглядало південне сонце й рослинність прокидалася до життя. Дедалі вищими ставали кущі, і потім полярні види поступилися місцем представникам більш помірної смуги — з’явилися модрина, біла береза, вільха, а серед трави рясніли перші квіти. Дерева сягали трьох-чотирьох метрів заввишки, утворюючи невеликі гаї, що чергувалися з галявинами. Під час переходу крізь один такий гай собаки, які були на