Ангеліна Кріхелі - Про любов для дітей, Ангеліна Кріхелі

— Дядечки дорослі... — несміливо втрутився він у розмову великих собак.

— Так? — поблажливо повернувся до нього Генерал.

— Комарик...

— І чути про нього не бажаємо! — обурився Барбос.

— Ал-ле...

— Генерале, я думаю, треба шукати спосіб відчинити двері, інакше ми всі остаточно промерзнемо, і нас не врятує навіть чай із варенням...

— Ти маєш рацію, — підтримав його старий пес.

Комарик невдоволено скорчив пику. Останні п'ять хвилин він дивився на відчинене вікно, але тепер рішуче не збирався їм на нього вказувати.

Обидва пси задумливо чухали вуха в пошуках рішення. А комар задоволено спостерігав за ними, відчуваючи перевагу і розслаблено розлігшись на лавці. І тут Барбос, зовсім як минулого разу, запитав про всяк випадок:

— Може, у кого—небудь є ідеї?

Комарик трохи піднісся духом, але Барбос додав:

— Крім Комарика.

— Ну, і, будь ласка! — буркнув Комарик ображено. — Тоді я нікому ніколи не скажу про відчинене вікно і про те, що в хаті хтось скавчить і шкрябає...

— Що ж ти раніше мовчав!? — одноголосно скрикнули пси.

— А хто мене слухав? — байдуже поцікавився комар, відвертаючись.

— Показуй вікно! — скомандував Генерал.

— А що це ви розкомандувалися?! Я вам, між іншим, не лейтенант Гав! І навіть не цей ваш рядовий...

Генерал загарчав.

— Я поваги хочу... — протягнув Комарик, сідаючи зручніше.

— Де вікно?

— А повага?

— Шановний комаре, — процідив крізь зуби Генерал, — чи не будете ви настільки люб'язні показати нам відчинене вікно?

— Погано чую вас... — почав пручатися комар.

— Ніхто не слухає того, хто занадто багато говорить. Тож не дивно, що ми не слухали тебе, — відповів Генерал. — А ті, хто занадто сильно себе любить, не отримують любові оточення. Так що...

Тим часом Барбос озирнувся на всі боки й побачив відчинене вікно. Подав знак Генералу, і вони попрямували до можливого входу в будинок. Комарик, сидячи із заплющеними очима, цього не побачив. А коли розплющив очі і й зрозумів, що і без його допомоги впоралися, розплакався. До нього підійшов Цип-цип, і став заспокоювати, видершись на лавку поруч із комаром, і погладжуючи його по спині.

— Усе не так уже й погано... — говорило курча.

— Це тобі все одно, а я без поваги чахну... — пхикав комар.

— Я розумію...

— Та нічого ти не розумієш! Маленькому мало, а я великий, мені й треба багато!..

Курча ні з чим не сперечалося і тільки погоджувалося, киваючи головою.

Але про себе подумав, що воно все—таки більше за комара.

— Ти он навіть сперечатися зі мною боїшся! — галасував комар.

А курча все кивало головою, не бажаючи сперечатися з другом, коли йому важко. Адже коли другу потрібна підтримка, власні інтереси та думки можуть зачекати.

— Гей, сперечальнику! — окликнув його Барбос. — У нас тут вікно зачинилося від вітру... Допоміг би...

— А чим я, такий маленький, можу допомогти вам, великим псам? — сумно запитав Комарик.

Курча тільки здивовано знизав плечима, але й тут промовчав.

 — Отже, будемо мерзнути до приходу моєї господині, — смиренно погодився Барбос, і вони з Генералом повернулися до дверей.

Коли приїхала Анна, господиня Барбоса, то застала доволі дивну картину: перед її маленьким будинком лежав її вірний Барбос, ще якийсь величезний пес, а поруч маленьке жовте курча, довкола якого літав, безперестанку дзижчачи, комар. Вона часто поморгала, щоб упевнитися, що все це їй не здалося. А потім несміливо покликала свого собаку на ім'я:

— Барбос... Барбос, замерз, мабуть... — вона присіла поруч зі сплячим собакою, стала гладити його по спині.

Барбос сонно прицмокнув, вирішивши, що це сон.

Комар, не витримавши, закричав над вухом Генерала:

— Підйом! Війська грабують і танки на брухт вивозять! Замерз я вже! А ви всі спите!

Генерал розплющив одне око, і сонно пробубнив:

— А ти розслабся, розслабленому не так холодно. Або ти хочеш, щоб я тобі казочку на ніч розповів? Або рухайся більше, щоб не замерзати, — і знову заплющив очі. А потім різко розплющив, і втупився на Анну.

— Барбосе, підіймайся! — закричав Генерал. Барбос спросоння розплющив очі й ліниво завиляв хвостом. Зовсім як у старі добрі часи у величезному будинку біля каміна.

— Ну, треба ж!.. Дійшло... — пожартував комар. — Начебто вівчарка, а доходить, як до жирафа... — він злетів вище і сів без побоювань на Аніне плече. — Ну-с, дівчино, знайомитися, гадаю, будемо потім, а зараз дуже чаю хочеться...

Анна встала, дістала з маленької сумочки ключ і відчинила двері. Під дверима з того боку, згорнувшись калачиком, дрімало цуценя.