Ірина Кузьменко - Місто грішних душ, Ірина Кузьменко

— Який гарнесенький… — прошепотіла Сабін, присідаючи навколішки й простягаючи крізь пруття пальці.

— Не можна! — почувся жіночий голос позаду. — Не суньте руки до клітки, це небезпечно! Хоч він і не дорослий пес, але клики в нього гострі.

Сабін чомусь приміряла цю фразу на себе… Так, вона теж ще не доросла. Але готова розірвати будь-кого, хто насмілиться зашкодити її рідним.

— Забереш? — Лука кивнув на песика, помітивши до нього увагу сестри.

— Ні, я ж сказала… Жодних тварин…

— Гаразд. Ти така вперта… Не хочу витрачати сили на вмовляння. Ходімо, нагодуємо інших і прогуляємося потім до озера.

— Залюбки, — усмішка, але сумна, промайнула на обличчі Сабін.

Ніколи вони з братом не говорили відверто. Так, щоб розказати про увесь біль, переживання, страхи. Лука віддалився від неї, коли почав вести бізнес покійного Неро. Він занурився у свої справи, про які Сабін нічого не знала, окрім деяких дрібниць про порти. Їй не було дозволено втручатися в це. «Небезпечно» — так відповів їй брат, коли вона намагалася дізнатися, із чим та ким пов’язані його ділові відносини.

Коли вони покормили песиків, настав час повертатися. Сабін скинула рукавички, віддала працівниці й вже збиралася йти до виходу, як раптом Лука зупинив її. Вони вийшли з території притулку й направилися у бік озера. Охорона весь час трималася осторонь, утім, не випускала їх із поля зору.

Поруч з озером було збудовано три альтанки та розміщено кілька столиків із лавицями. Сабін, озирнувшись довкола, мрійливо промовила:

— Озера в лісі схожі на глибокі чисті дзеркала, в яких ніби відображається твоя душа.

Схилившись над водоймою, занурила руку у воду й від неочікуваної прохолоди відчула, як по спині пройшовся холод, а лікоть вкрився сиротами.

— Тут чудесно! — оглянувшись, широко всміхнулася Сабін. Лука кивнув.

Дівчина набирала в долоні воду. Хитро примружившись, озирнулася й плюхнула водою в Луку. Брат від неочікуваності вигнув брови й витер обличчя. Сабін, голосно розсміявшись, обійшла брата, але в ту саму секунду Лука підхопив її за талію і перекинув через плече.

— Гей, Луко! Що ти робиш? Відпусти мене!

Тепер настала черга сміятися Луці.

— Луко, ну це ж не серйозно! — підтримала сміх брата.

Розмістившись у дерев’яній альтанці, Сабін підігнула ноги й обхопила їх руками. Поглянувши на брата, легко всміхнулася. Можливо, не варто було розвіювати цей чудовий та легкий момент, однак Сабін не стрималася й запитала:

— Що ти взамін моєї волі віддав Воррену?

— Не думай про це! — дивлячись удалечінь, відповів Лука.

— Не змушуй мене звинувачувати себе, — похнюпившись, промовила Сабін.

Лука голосно фиркнув і, поглянувши на сестру, промовив:

— Хочеш знати правду? Воррен нічого взамін не просив. Взагалі. — Сабін округлила очі. Лука через кілька секунд продовжив: — Однак я віддам йому один із портів заради того, щоб він більше не мав намір претендувати на щось більше.

— Наприклад?

— Наприклад… тебе!

Сабін істерично засміялась і захитала головою.

— Навіщо я йому потрібна? — стенула плечима.

Пригадавши розмову з Ворреном, Лука насупився й, не відповідаючи на запитання сестри, натомість сказав:

— Ти моя єдина спадкоємиця, Сабін. І тому, — важко зітхнув, — я хочу, щоб ти поїхала на навчання в інше місто, а ще краще, в іншу країну.

— Хочеш… подалі відіслати мене? — злісно промовила Сабін і, побачивши, як Лука стиснув вуста й відвернувся, через кілька секунд додала: — Пробач за мій тон. Однак я не можу поїхати. Не можу залишити тебе, Луко. Не хочу покинути Серену. Ви єдині рідні люди, які в мене залишилися.

— Серену? Невже тобі твоя подруга також така дорога, як і я?

— Це важко пояснити, утім, вона ніби моя рідна душа, — всміхнулася Сабін і, притулившись до брата, поцілувала його в щоку. — Однак ти все одно, брате, залишаєшся для мене найріднішим. Прошу тебе, подумай ще раз. Попри всі негаразди, я не хочу нікуди їхати.

— Це все заради твоєї безпеки, Сабін, — обійнявши сестру за плече, промовив Лука.

— І ти не зміниш свою думку? — з останньою надією запитала Сабін.

— Ні! — впевнено відповів Лука, і Сабін зітхнула.

— З кожним разом я ніби пізнаю тебе з іншого боку, — прошепотіла дівчина, і Лука, схиливши голову, поглянув на неї. — Я знаю, що ти мене любиш і дорожиш мною. А сьогодні я побачила твій спокій. Він навіть передався й мені. Бачила твою щиру усмішку на обличчі. І моє серце відгукнулося. Ти ніби весь цей час перебував лише в оболонці, яка не притаманна тобі.

— Ти помиляєшся в єдиному, Сабін. Це не оболонка, я такий і є. І лише поруч із тобою я можу бути справжнім.

Сабін взяла Луку за долоню й стиснула її.

— Я не хочу все життя тікати, брате! — із сумом промовила Сабін. — І ти обіцяв мені пса. А якщо я поїду, хто за ним буде доглядати?