Петро Максимович Кропив'янський - В лабіринтах абверу, Петро Максимович Кропив'янський

Та віддавати Росію під владу німця, одвічного ворога, — теж не хочемо. Як воно буде — хай буде, без нас!».

— Сподіваюсь, вам відомі прізвища цих зрадників?

Шумилін, видно, збирався щось заперечити, але, глянувши на спотворене люттю обличчя Федорова, на його налиту кров'ю шию, не насмілився. Вийняв з кишені блокнота і, заглянувши до нього, продовжував доповідь.

— Микола Рождественський, колишній підполковник, активний учасник боїв на півдні Росії за білу справу, а нині піп у прикордонному селі Д., після нашої з ним розмови про те, що прийшов час знову активно братися за зброю, і після мого прохання назвати людей, яких можна було б послати через радянський кордон з розвідувальними цілями, відповів мені спокійно, але категорично: «Ти переплутав адресу, сину мій! І взагалі, думаю, заплутався в житті. Справжньому патріотові та ще колишньому офіцерові тепер місце тільки в лавах Червоної Армії. Загроза війни Росії з Німеччиною стала реальністю. І кожний, хто служить у Гітлера, — зрадник і ще раз зрадник. Анафема йому!».

— У-у-у, патлата сволота, — аж захлинувся Федоров, — ми до нього доберемося… Про таких напиши мені окремо, а зараз доповідай, кого завербували.

Клинченко дуже сподівався почути прізвища, адреси, характеристики, але схвильований попередньою розмовою Шумилін простягнув Федорову лист паперуї

— Це копія пересланого до Праги.

— Туди більше не посилати. Все через мене або Клинченка направляти до Грубешова, докторові Доллу.

— Слухаю, — по-військовому відповів Шумилін.

Чоловіки підвелися. Почувши шум відсунутих стільців, зайшла до вітальні Луїза Карлівна. Простягла рахунок. Федоров розплатився.

— Приїздіть частіше, ви ж знаєте, що ми завжди готові приймати у себе старих друзів! І нових теж, — адресувала жінка люб'язну посмішку Клинченку.

Продукти вже були навантажені в пікап. Його охороняв якийсь хлопець з батраків.

— Ну, от ми і з трофеями, — пожартував Микола.

— Не можна, однак, похвалитися, що з багатими, — буркнув Федоров, займаючи своє місце в «оппелі». — Утрьох навербували аж п'ятьох. А далеко не кожному щастить перейти. Що там не кажи, а прикордонна охорона Рад своє діло знає. І з грошима — теж не підсту-пишся. Скільки працюю тут на кордоні, а ще жодного разу не чув, щоб радянського прикордонника можна було підкупити. Не думайте, пане Клинченко, що ви завжди будете заробляти гроші так легко, як першу тисячу марок!

— Знаю: працювати доведеться багато, але заради того, щоб побувати в Берліні, я готовий хоч носом землю орати.

Обидва посміхнулися. Кожний своїм думкам. А десь за годину вже сиділи перед Філіпповим.

— З першим успіхом, з першою вдалою покупкою, — поздоровив його Іуда Максимович.

— Зайдемо пообідаємо, — запропонував Клинченко, коли вони вийшли від шефа.

— Заодно й повечеряємо, — підтримав колегу Федоров.

Микола, вловивши в його відповіді нотку задоволення запрошенням, спитав.

— Скажіть одверто, Сергію Олексійовичу, чи не викличимо ми цим самим невдоволення начальства. Мені вже довелося з паном Пецюрою і якимсь фельд-жандармом тут, так би мовити, розговітися. Сьогодні у вас, трохи у Шумиліна. Ну, одне слово, чи не дуже часто? Ви мене розумієте…

— Все залежить від обставин. Поки справи йдуть добре, начальство дивиться на це крізь пальці. А спіткнетеся — нагадають і випиту чарку. Дуже важливо пити лише з своїми. Із сторонніми лише в разі прямого завдання. І будьте обережні — за столом ніяких службових розмов, навіть, коли вас начальство за язик потягне: воно може зробити це з метою перевірки.

— Спасибі за батьківське піклування.

Клинченко зрозумів: довіряють! Після такої розмови вони з Федоровим стали на крок ближче. В ресторані на нього вже чекав Пецюра.

— Знаю: ти розбагатів. Почастуй старого друга.

І знову вибрав місце під лампою з мікрофонним пристроєм.

Випили по одній, по другій.

— Розкажи, Миколо, про свої успіхи. Кар'єра почалася?

— Розповім, розповім, Богдане, тільки вдома. За столом службових розмов не веду.

— Так я ж про постачання, про твої закупки.

— А це теж, Богдане, комерційна таємниця.

— Яйця вже курей учать, підморгнув Пецюра Федорову. Той, наче не помічаючи, — схилився над тарілкою.

— Ти таки молодець. Не помилився я в тобі. Будуть з тебе люди, — похвалив Богдан Мирославович хрещеника ранком наступного дня, коли, як завжди, одночасно похмелявся і голився.

Але з похвалою думав про нього, видно, не тільки Пецюра. Бо десь через місшь після переходу кордону, коли Клинченко повернувся від Шумиліна та інших з особливо цікавими даними, Філіппов представив його співвласникові ресторану і начальникові абверштелле Грубешув докторові Доллу.

Після кількох ділових запитань Долл подав Клинченкові посвідчення, видане канцелярією генерал-губернаторства на ім'я Миколи Козаченка.

— Хай шукають тепер більшовики Миколу Романовича Клинченка. Тільки і встановлять, що він потрапив у пазурі гестапо. Отже, з другим народженням вас, колего! З цим документом ви можете змінити квартиру й оселитися в Грубешові де завгодно.

Клинченко-Козаченко не примусив себе просити. Треба було якнайшвидше повідомити Центр. Та й вічно п'яний Пецюра остогид. Микола написав у кількох примірниках об'яву. Оголосив, що розшукує окрему невеличку квартиру, бажано з вікнами на схід.

ВІЛЛА НА АЛОЇЗЕНШТРАССЕ

Клинченко обідав. Як завжди в ресторані Долла — Філіппова за одним із столиків кельнера Стефана Бойка, того самого, який прислужував йому пам'ятного вечора визволення з гестапо.

Подаючи кухоль пива з високою пінистою шапкою, Стефан сказав:

— Читав ваше оголошення. Якщо пан не має інших пропозицій, я насмілився б запропонувати свою оселю. Не окрему, правда, квартиру, лише кімнату. Зате простору, на два вікна. Обидва виходять на схід.

— Куди, перепрошую, виходять вікна? — зацікавився Клинченко.

— Два вікна й обидва виходять на схід, — чітко повторив Стефан.

— Коли можна оглянути?

— Хоч би й завтра.

Кельнер, вклонившись, відійшов. Клинченко осушив кухоль, витер спітніле чоло. Розмова з Стефаном схвилювала його, породила суперечливі думки. Радів, що оголошення «спрацювало» так швидко. Непокоївся, що зв'язковим від Центру буде людина з ресторану, про який він тепер уже напевно знав: уся обслуга тут з годованців абверу.

Ніч не спав. Насилу діждався дев'ятої ранку, коли можна було відвідати Стефана, не