Тосікадзу Кавагуті - Доки кава не охолоне, Тосікадзу Кавагуті

їм по склянці води, він відразу попрохав каву з льодом. Когтаке додала: «Мені, будь ласка, теж каву з льодом», і сіла навпроти нього. Фусагі, невдоволений таким розташуванням, пересів до барної стійки. Це анітрохи не засмутило Когтаке, бо вона вже звикла до його примх. Насправді вона думала, що їм неабияк пощастило знайти це затишне кафе так близько від лікарні, де вона працювала.

Товсті колони, що підпирали стіни, і масивні дерев’яні балки, які перетинали стелю, вилискували темно-брунатним кольором, мов каштанова шкаралупа. На стінах висіло три великих годинники. Когтаке не дуже зналася на антикваріаті, та було очевидним, що вони з минулої епохи. Земляний тиньк на стінах був рудувато-коричневим, поцяткованим колекцією старих плям, які, схоже, збиралися багато років. Від тьмяного світла все всередині здавалося вицвілим, мов на старих світлинах. Разом це створювало затишну ретроатмосферу.

У кафе було напрочуд прохолодно, хоча ніде не було видно кондиціонера. Повільно обертався вентилятор з дерев’яними лопатями, який звисав зі стелі, оце й усе. Когтаке така прохолода дивувала, і вона запитала про це Кеї та Негаре. Проте жоден з них не дав їй сподіваної відповіді. Сказали лише, що так було споконвіку.

Атмосфера цього кафе дійсно припала Когтаке до душі, а ще їй дуже подобалися Кеї та інші працівники. Тож вона почала частенько навідуватися туди в обідню перерву.

— Будь… — Казу хотіла сказати: «Будьмо», але запнулася й скривилася, ніби сказала щось недоречне. — Мабуть, ми не святкуємо… так?

— Ох, та годі… Не варто аж так засмучуватися, — насупилась Кеї.

Вона повернулася до Когтаке й співчутливо посміхнулася.

Когтаке підняла свою чарку до Казу.

— Вибачте…

— Та ні, усе гаразд. — Когтаке підбадьорливо посміхнулася й цокнулася чаркою з Казу. Цей приємний дзенькіт — несподіваний і втішний — луною прокотився по всьому кафе.

Когтаке пригубила «Сім щасть». Рот оповив легкий солодкавий присмак саке.

— Минуло вже півроку, відколи він почав називати мене на дівоче прізвище… — тихо почала Когтаке. — Його хвороба поволі прогресує… Пам’ять стирається, повільно, але невпинно стирається… Пам’ять про мене… — Когтаке сумно засміялася. — Я морально готувалася до цього, — ледь чутно сказала вона.

Кеї слухала, і її очі знову застилали сльози.

— Але все гаразд… справді, — поквапилася додати Когтаке й махнула рукою. — Слухайте, я ж медсестра… Навіть якщо моє існування цілковито зітреться з його пам’яті, я однаково буду частиною його життя як медсестра. Я завжди буду поряд з ним.

Когтаке намагалася говорити якомога більш упевнено, щоб заспокоїти Кеї та Казу. Вона була щирою. Хотіла показати їм, що сильна, та й справді такою була. «Я все одно буду поряд з ним, адже я медсестра».

Казу повертала в руках свою чарку, незворушно роздивляючись її. Очі Кеї наповнилися по вінця, і одна сльозинка потекла її щокою.

Ляск.

Звук почувся позаду Когтаке. Жінка в білій сукні закрила книжку, яку постійно читала.

Когтаке обернулася й побачила, що та поклала закриту книжку на стіл, видобула зі своєї білої сумочки хустинку й підвелася зі стільця. Вона збиралася до вбиральні. Нечутними кроками рушила в інший куток кафе. Якби з ляскотом не закрила свою книжку, вони, можливо, і не помітили б, що вона вийшла.

Когтаке не зводила очей із жінки в білій сукні, доки та йшла до вбиральні. Кеї дивилася на неї байдуже, а Казу потягувала «Сім щасть» і навіть не повернулася в її бік. Зрештою, вона бачила це щодня.

— Це нагадало мені… Цікаво, навіщо Фусагі хоче повернутися в минуле? — неголосно запитала Когтаке, прикипівши поглядом до стільця, на якому щойно сиділа жінка в білому. Вона, певна річ, знала, що сидячи на ньому можна повернутися в минуле.

До хвороби Альцгеймера Фусагі не надто вірив у подібні легенди. Коли Когтаке жартома заводила мову про чутки навколо кафе й можливість повернутися назад у часі, він казав, що все це — нісенітниці. Не вірив у привидів та інші надприродні речі.

Та коли пам’ять почала потроху вислизати від нього, Фусагі взяв собі за звичку навідуватися до кафе й чекати, коли жінка в білій сукні звільнить свого стільця. Коли Когтаке почула про це вперше, то не повірила власним вухам. Проте зміни в особистості людини — один із симптомів хвороби Альцгеймера, а оскільки вона прогресувала, Фусагі зробився дуже неуважним. З огляду на ці зміни Когтаке вирішила, що нема нічого дивного в тому, що він почав вірити у щось подібне. Але чому він хотів повернутися в минуле?

Когтаке кортіло дізнатися. Вона кілька разів питала його, але він ніколи не розповідав їй чому, лише казав, що це таємниця.

— Схоже, він хоче віддати вам листа… — сказала Казу, мовби прочитавши її думки.

— Віддати мені?

— Угу.

— Листа?

— Фусагі сказав, що так і не зміг віддати його вам…

Когтаке враз замовкла. Відтак без емоцій додала: «Он воно що…»

Казу дещо спантеличилася. Когтаке відреагувала на її слова несподівано незворушно. Може, з її боку було неввічливо зачіпати цю тему?

Але реакція Когтаке не мала жодного стосунку до Казу. Причиною такої відповіді було те, що несподівана звістка про листа, якого написав Фусагі, здавалася їй щонайменше дивною. Зрештою, Фусагі не вмів добре читати й писати.

Фусагі зростав у злиднях у Богом забутому містечку. Його сім’я збирала морські водорості, усі її члени працювали. Але ця робота погано позначалася на шкільних заняттях хлопця, тому він вивчив лише хірагану[13] і близько сотні ієрогліфів — те, що діти зазвичай вивчають у першому класі.

Когтаке й Фусагі познайомили спільні друзі. Йому був 21 рік, а їй — 26. Тоді ще не винайшли мобільних телефонів, тому вони спілкувалися за допомогою стаціонарного телефону й листів. Фусагі хотів стати професіональним садівником і жив неподалік від своєї роботи. Саме тому вони здебільшого листувалися.

Когтаке якраз пішла на курси медсестер, тож у них майже не було змоги зустрітися. Та вони все одно підтримували зв’язок — писали одне одному листи.

У своїх листах Когтаке розповідала про всіляку всячину. Вона, звісно, писала про себе. Про свої курси медсестер, гарні книжки й мрії про майбутнє. Про найтривіальніші події свого життя й важливі новини. Докладно описувала свої почуття й реакції. Часом її листи налічували по десять сторінок.

Відповіді Фусагі, натомість, завжди були короткими. Траплялося, що він відписував лише одним реченням: «Дякую за цікавого листа» або «Чудово тебе розумію». Спершу Когтаке думала, що він страшенно заклопотаний своєю роботою й не має часу писати. Але в кожному новому листі Фусагі так само давав їй короткі відповіді. Вона вирішила, що просто не цікавить його. Когтаке написала хлопцеві, що нема потреби відповідати, якщо йому