Брати Капранови - Паперові солдати

— Роблячи гравюру, ти можеш працювати тільки лінією. Тому одразу вчися виділяти, які лінії головні, а без яких можна обійтися. І пам’ятай, що малюнок — це не лише контур, малюнок — це об’єм, однак створити його можна лише лінією. Второпав?

— Второпав, — бурчав Гнат і вимальовував лінії на папері попри те, що руки його більше звикли до сокири, ніж до олівця.

Складна справа це малювання! Це тільки здається, що черканув олівцем, і все. А насправді зробити так, щоб різні лінії разом склалися у людину, то вже просто чаклунство. Копіювати чуже Гнатові ще сяк-так вдавалося, але намалювати щось самому — тут хоч кричи. Добре, коли Зот давав прості завдання — кружку чи, скажімо, яблуко, але коли він вимагав зобразити, наприклад, Антосину руку, то з результату сміялися усі — і в першу чергу сама Антося.

— Дядьку Гнате, хіба ж у мене така ручка? Це якийсь страшний корч, а не ручка! — заливалася дівчинка, примушуючи Гната червоніти.

Зате літери Гнатові вдавалися на славу — що то, тверда рука! Вчитель охоче доручав йому вирізати кліше листівок, а іноді навіть переносити малюнки на дерево.

Утім окрім виготовлення бойової продукції невтомний Зот частенько брав до рук олівець, щоб малювати зовсім інше — хату, двір, дорогу, і навіть раз по раз брався за портрети — то Гната, то Устини, якщо її вдавалося відірвати від домашніх справ. Ці малюнки не можна було вирізати на дереві — вони були зовсім іншого ґатунку.

— Друже Зот, — дивувався Гнат. — Нащо ти це малюєш? Тобі ж не треба вчитися.

Але той у відповідь посміхався у вуса і казав одну й ту ж фразу:

— Справжній художник вчиться усе життя.

Устина спочатку нітилася уважних поглядів художника, який сидів навпроти з аркушем паперу та олівцем, але коли врешті побачила результат його роботи, ойкнула і знову зашарілася, але тепер уже від захвату. Уважна Антося довго вивчала мамин портрет прижмуреним оком, поки зрештою підсумувала:

— Мамочко, ти така красива, просто як Королева-мачуха!

Усі розреготалися, тільки Устина насупила брови:

— Чого це раптом мачуха?

— Тому що «хоч обійди усі світи, прекраснішої не знайти!» Ти красивіша за всіх, крім Королівни Сніжки. Зрозуміло?

Тут уже засміялася й Устина. Вона навіть захотіла повішати свій портрет у хаті замість старої фотографії, але Грім забрав його і заховав у криївці — він взагалі дуже не любив, коли замість роботи Зот займався зовсім не потрібними, на його погляд, справами.

— Ти порушуєш конспірацію! — сварився Грім. — А як хтось побачить? Що ти скажеш? Де взяла? Хто малював?

Від його постійних вичитувань Устина втягувала голову у плечі, неначе черепаха, але Зот пропускав усе це повз вуха і наступного разу вже малював Антосю, хоч та й не могла всидіти на місці, кожну секунду підскакуючи з цікавості:

— Ну як? Що там? Гарно я вийшла?

Після того, як Зот намалював її ляльці нове лепське обличчя, дівчинка весь час крутилася біля художника. І врешті-решт, коли попри непосидючість моделі портрет було закінчено, Антося схопила його обома ручками, поцілувала і притисла до грудей:

— Яка я гарна! Як Королівна Сніжка! — а потім взяла дядька Зота за руку. — Ходім, я тобі за це подарунок подарую.

— Який іще подарунок? — здивувалася Устина.

Зот лише посміхнувся та покульгав за Антосею, спираючись на свою ковіньку. Дівчинка урочисто провела його до сараю і відчинила двері.

— Бери.

— Що там? — здивувався дядько Зот.

— Велосипед. Татків. Він не буде сваритися. А тебе на ньому можна в ліс возити, і ніхто-ніхто не побачить твоїх слідів.

— Ех! — зітхнула Устина. — Це чоловіка мого. Тільки він давно пуломаний.

Почувши це, Гнат зробив крок вперед і зазирнув у двері сараю:

— Ану подивимося, що там у нього пуломане.

Робота руками викликала в нього значно більше ентузіазму, ніж малювання. За два дні хлопець перебрав велосипед до останнього гвинтика, промив у гасі кожну детальку, щось підклепав, накачав колеса, і — оце диво — викотив на двір цілком справний транспорт. Тут навіть Грім не став сваритися — адже тепер вони й справді могли перевозити Зота швидко та безслідно, а крім того велосипед дозволяв перенести зустрічі зі зв’язковими подалі від хутору, щоб не ризикувати.

Наступного ж дня вони влаштували Зотові прогулянку до лісу — для настрою та свіжих вражень, які потрібні художнику, немов повітря. Але замість відпочивати той знову схопився за олівець і почав малювати все, що бачив — дерева, пташок, квіти й траву. Дивна людина!

Врешті у серпні попри повільне просування робіт, криївку було закінчено, про що Грім й оголосив увечері, коли Антосю вже поклали спати.

— Будемо перебиратися, — сказав він.

— Сьогодні не тре, — раптом запротестувала зазвичай мовчазна бабка Марта.

— Чого це? — Грім був здивований, як людина, що не звикла до заперечень.

— Пунеділок. В пунеділок перехіщини не роблять.

— А коли ж їх роблять? — поцікавився Зот, який уже почав збирати свої дощечки.

— Та будь-коли, аби не в пунеділок і не в четвер. Але найкраще — на свято. Почекали б Воздвиження, а тоді переходили.

— А коли Воздвиження? — перепитав Гнат, який не дуже знався на православному календарі.

— За місяць, — підказала Устина.

Грім обвів своїм суворим поглядом кожного, і кожен, окрім Зота, опустив очі.

— Будемо перебиратися. Це наказ. Друже Гнат, збирай речі.

І водночас усі заметушилися, як воно завжди буває при переїздах. Звісно, терміновості не було жодної, але Грома так роздратувала несподівана дискусія навколо його слів, що він тепер уже не міг від них відмовитися, і тому невдоволеним голосом підганяв усіх. Попри свої заперечення, бабка Марта теж приєдналася до загального комашиння — спочатку збирала хлопцям вечерю в нову хату, потім навіщось бігала в курник, а потім вручила Зотові хлібину, загорнену у рушник.

— Тримай, — сказала баба, неначе саме вона, а не Грім тут командувала.

— Що це? — здивувався Зот.

— Хіба не бачиш? Хліб. Ти старший чоловік. Тобі й хліб заносити.

Майна у партизанів було багатенько — і заготовки для форм, і папір, і різне художнє причандалля, але врешті усі манатки вмістили у вузли та вирушили до повітки, де попід дровітнею було облаштовано вхід. Слідом пішла й Устина, бо за це літо звикла до гостей,