Богдан Сильвестрович Лепкий - З-під Полтави до Бендер

«Сядь собі тут і кажи, звідкіля ти? Чого волочишся степом, мандрівнице сумна?»

Хитається, як билина на вітрі. Тільки очі блудними вогниками мерехтять… Мотрині очі…

«Дивно, як тая Мотря усім нам не сходить з гадки? — каже до себе Орлик. — Де вона тепер?»

І смуток підступає до нього. «Геть! Геть! Не пора на жалібні гадки. Діла треба, щоб направити лихо».

Лихо? І — відзивається голос калинової дудки. «Тихо, цить. Не буди, хай спить… Бачиш? Ще рана тепла і кров ще не скрепла, ще земля від гармат дрижить… А кінь біжить, орел летить… Орлику, Орлику, ти високо літаєш, ти далеко буяєш, уважай, щоб не сторощив крил… Хочеш славу будити з могил, що замордована спить? Якого тобі діла заманулося? Кажи?»

«Визвольного діла!»

«Гадка гарна, але сміла. Чого не сповнив ні Богдан, ні Іван, хочеш сповнити ти?»…

І обкидає його поглядом питливим з ніг до голови. «Га, що ж, Орлику, лети, лети… Від могил до могил пробуй крил, шукай сил, та чи знайдеш, не знаю».

І раменами здвигає. «Не знаю… Я не такого чекаю». «Ти? — питається Орлик. — Ти

хто?»

І протирає очі… ЇЇ нема… Шумить трава, переморгується небо з землею. Які ж ті степи просторі. Мерехтять зорі. Вітер землю до сну колише, ніч на неї холодом дише, табор спить.

Орлик здрімнувся… «Це в мене мабуть від безсонниці, — потішає себе. А, може, й перестуда, щоб тільки не степова лихорадка. Треба бути здоровим, діло жде».

Обтулився буркою і вийшов на фігуру.

Глянув. Трохи возів, трохи змарганих коней і жменька людей. Бувало, що сотник зі своєї сотні більше припровадив.

Довго дивився і наслухував, чи Левенгавпт не йде… Нема… А вже повинен би бути. «Щоб тільки… — але й думати про те не хотів. — Ще тільки того треба, щоб з Левенгавптом щось сталась». Уважно зійшов по драбині й обійшов табор.

Вартові хиталися, як будяки в степу. Один прямо з ніг валився. «Лягай! Я за тебе постою».

«Ваша милість?»

«Кажу тобі я. Лягай!» — взяв від козака рушницю і стояв, поки не прийшла зміна.

І знову ранок і знов похід. Вперед! Вперед!

12

Увійшли в таку смугу, що звіра й птиці була велика сила. Зайці стадами скакали, дрохви і стрепети перебігали дорогу, здичілі вівці в траві блудили.

Настріляли й наловили того добра, що голоду не потребували боятись.

Забули про небезпеку й потішалися гадкою, який то нині буде полуденок.

«Але чим ми його зваримо?» — журилися шведи. Та козаки й на це вміли собі порадити.

Як коло полудня дійшли до якоїсь балки, то зробили кізяк, висушили його в одну мить на сонці, розвели вогонь ї нажарили баранини, що лиш пальці лижи.

«От якби так горілкою попити!» — зітхав котрийсь.

«Якби так матуся млинців насмажила», — насміхалися з нього.

«А тітка варенухи наготовила».

«Та якби так під грушу».

«Та ще з дівчиною нешпетною»… — приговіркам не було кінця, бо козаки, хоч і збідовані, а пожартувати люблять. Особливо запорожці, бо тим і журитися нема чого. «Діду, діду, село горить, а він торби на плече, і на друге». Але жарти жартами, а пити таки хотілося.

«А підіть ви, дітоньки, в траву та подивіться, чи де вишеньок не найдете, — казав до молодиків січовий дід, що вже їм не раз добре порадив. — Як я туди, літ тому півсотні буде, в Польщу ходив, то лучалися вишні. Здалека й не видно, але як добре в траві пошукати, то знайдеш».

Дід не брехав. Молодики з повними шапками вишень вернулись. «Кислі-бо, кислі, аж губи розпирають, а все таки трохи спрагу гасять».

І гасили спрагу тими дикими вишнями ще й короля, гетьмана та старшинських жінок ними гостили. А тішилися тими ягодами ще більше, ніж товстими вівцями, бо спрага гірше їм надокучила, ніж голод.

Вже бралися дрімати в тіні під возами, як з фігур почувся знак тривоги.

Зірвалися й хопили за зброю. Запорожці вози в чотирокутник стягали: дишлі вгору, колеса до коліс ланцюгами.

Орлик вискочив на фігуру і дивився крізь скла.

Кілька їздців чвалали.

«Це наші. Москалі так їхати не вміють».

І дійсно. Їздці не їхали, а летіли, як буря.

«Сотник Мручко. Під другим так кінь не піде».

Їздці то потопали в зеленому морі, то виринали з нього зовсім так, як човни на хвилях.

«Мручко! Мручко!» — лунало з фігур, і козаки збігалися звідусіль, щоб повітати доброго товариша.

Ось і він. Здорожений, заболочений по самі вуха. Здовж правого лиця шрам, ще неприсохлий, рука перев'язана шматком сорочки. Але всміхнений і бадьорий.

Коня в землю впер і зіскочив з нього, як молодець.

Сто рук простяглося, сто пар цікавих очей обскочило його.

«Здорові були!.. Товариші розкажуть вам усе, вони знають. Мені ніколи. Орлик

де?»

Орлик злазив з фігури.

«Вітай, сотнику! Що чувати?»

«Багато, пане генеральний писарю. Ходімте набік».

Пішли до Орликового воза і Мручко став розказувати свою Одіссею. Орликові в голові шуміло. Сталося, чого він так боявся. Карлова армія здалася, Мазепиних вояків нема. «Всі здалися?» — питався, ніби словам старого сотника не вірив.

Мручко числив. «Генералів шведських 5, полковників 12, підполковників 13, інших старшин приблизно 400, всього душ більше тисяч чотирнадцять, прапорів, знамен і штандартів мало не 300. Гармат, гавбиць та моздірів 30, здебільшого калік».

«Умови?» — питав Орлик.

«Які там умови! — махнув рукою Мручко. — Всі складають зброю і здаються воєннополоненими до викупу. Генерали й офіцери задержують свій багаж і прислугу».

«А наші?» — спитав тривожно Орлик.

«Ось вони!» — відповів Мручко, показуючи рукою на гурток людей, що скидався на винокурів, риболовів, дроворубів, волокит, або прямо на розбишак, на все, що хочете, лиш не на людей, що належали до регулярного війська. Босі, без шапок і свиток, лише при шаблях та з пістолями за поясом. Рідна мати не пізнала б їх, такими копотами вкриті їх обличчя. Піт цюрком спливає з чола і, як весняні потічки пологу ниву, так він жолобить закурені лиця. Впали на землю і важко дишуть, як хорти після ловів. Навіть їсти не хочуть, хоч голодні, тільки ягоди приймають.

Орлик глянув на них і зітхнув: «Мало!»

«Добре, що й тих привів», — відповів Мручко і розказав коротко про свій останній бій. Орлик слухав і хвилювався. Пригадалася дівчина з-над степового озерця… «Во ім'я Отця і Сина, хай буде ніч горобина, і Святого Духа, хай буде