Анастасія Лобойко - Дністер і смарагдовий медальйон. Перще випробування!, Анастасія Лобойко

-Ляно, так тебе, здається, звати? Я спитала про дещо, а ти, фактично, проігнорувала моє питання. Наскільки я зрозуміла, ви просто друзі, - владним голосом рідкісної падлюки вела далі та гаспидка, яка, на думку Ляни (і Тані, здавалося, теж) мала бути або безсмертна, або дурна, щоб таке городити, - то що вам заважає з нами побалакати про них? Мені цікаві ці двоє і я б хотіла дізнатися про них більше.

Для того, аби вибухнути, Ляні потрібна була секунда.

-Інно… Чи як тебе там, гультіпачко?! Є така люксична приказка: менше знаєш - краще спиш! Увага, ПИТАННЯ! - прогриміла Ляна. - ЯКИЙ МОЖНА ЗРОБИТИ З ЦЬОГО ВИСНОВОК? - Інна з Юлею завмерли. - ЧОГО МОВЧИШ, ЯК НІМИЙ КАРАСЬ? ЧИ В ТЕБЕ ТАК САМО ДОБРЕ З ЛОГІКОЮ, ЯК ЗІ ЗДОРОВИМ ГЛУЗДОМ?

Ага, і ще одне: якщо не хочете, щоб вас звідси гнали сраним віником, то, будьте добрі, - ВІДЛІПІТЬСЯ ВІД НАС І ЛЯГАЙТЕ ВЖЕ ПАЙЦЯТИ! - карбуючи кожне слово, голосно і люто пригрозила вона.

Спочатку ці дві дармоїдки просто сиділи, ніби їх добряче вгатили кувадлою по кумполах. Потім Інна почала відкривати-закривати рота, пориваючись щось сказати і виглядаючи, ніби риба, яку з води викинуло на берег.

-Ти… ти що, серйозно чи гониш? Ха! Неотесане яке!

-Гонят, дорогенька, гівно по трубах, а я говорю, - злісно рикнула Ляна, - і так, серденько! Я СЕРЙОЗНО!

-Ах так?! - рявкнула Інна. - Та як ти смієш так… так зі мною розмовляти?!

-А най ті шлябан гепне! ,,Як ти смієш'', бачте! Тож треба мати таке щастя - прибитися і щей правуватися з кимось! Тобі певно, як то кажуть, пороблено і задавлено, га, чудо горохляне?

-Я не прибилася! І взагалі - це не твій намет, хамко! А ще… а ще мені не пороблено!

-Якби тобі було не пороблено, то ти б не називала Лянусю хамкою, шкаралупнице, і з самого початку допетрала, що означає словосполучення: ,,Позатуляйте морди і лягайте спати!'' - злостиво додала Таня, яка дивилася на Інну вже з неприхованим призирством.

-Сама свою морду затули! - проварнякала Юля.

Скривившись, Таня подивилася на неї так, як дивляться на капець, по-солідному забацьканий масним, смердючим лайном. Очевидно, Юля це зрозуміла, тому злякано почала вимолювати очима Інниної підтримки, проте Таня вже насувалася.

-Задрипанко ти паршива, кудло ти наштукатурена, пащекухо ти затуркана, потіпахо мардота, дурепо КВАДРАТОВА! - зірвалася на крик подруга, а Ляна з Інною заціпеніли, ніби мішком прибиті, повідкривавши роти. Ляна - через подив з того, скільки Таня знає… ем… некультурних, аби не сказати гірше, слів… А Інна - ну, напевно, з тої самої причини. - Помовч краще, бо голову даю на відсіч, як ще трошки поогризаєшся, я тобі і отій підлабузниці, - Таня вказала пальцем на Інну, - ваші мишачі пики на потилиці позвертаю! - грозилася дівчина, стиснувши зі злості кулаки. - Анциболотниця зачухана! Давно тобі межи роги давали? Чи в тебе є 8 зайвих життів?! Убоїще притрушене! Знайдибіда! А ти! - раптом озирнулася Таня на Інну. - Або заткни пельку своїй паливоді, або забирайся разом з нею до дідька лисого звідси!

Запала мовчанка, і Ляна відчувала, що зараз щось буде, і найімовірніше - це летальний випадок. Вона вже бачила статтю в газеті: ,,Умисне вбивство на березі Дністра. Нещасну жертву розшматували, порвали і викинули пливати, як гівно в ополонці, крутими поворотами цієї загадкової місцини дві 14-тирічні стрийські панночки…''.

Ляну ця гнітюча тиша дратувала і насторожувала, адже точно не обіцяла нічого доброго, але поки що не все було так погано, бо до бійки ще не дійшло…

- Я, та я… Батькові своєму поскаржуся, от! Клянуся, ти в мене ще пошкодуєш, що так собі надумала з нами говорити!

Ну от - наврочила, зараз буде бійня не на життя, а на смерть. Хе, так-та, батькові вона поскаржиться! Це якщо доживеш до ранку! Підла шмарогузка! Ну підожди!

-Ти до Тані тут не тикай! - трусилася Ляна зі злості, з отанніх сил тримаючись, аби не розтовкти цю бридку пику на кисле ябко. - І взагалі, чого ви причепилися, як сльота до плота? Мало того, що притютюрилися без запрошення в намет, який ми ставили дві години, почали діставати нас придуркуватими питаннями, товчетеся, як Марко в пеклі - то ще й за дурних нас маєте, погрожуючи комусь щось розказати! Вибачте, ваша поважносте, але не треба нас звинувачувати у непривітності!

-Дуже нам здалася ваша привітність, - м'явкнула Юля.

-Ми настроїлись з вами подружитися, а ви он які. - Інна почала тиснути на жалість і на совість, котрої в неї особисто було - як кіт наплакав (якщо та совість взагалі була)! - Невідомо, через що бочку на нас котите.

-Як настроїлись - так і розстроїтеся, - огризнулася Ляна.

-А стосовно бочки, яку ми котимо, то дивіться, дівчатка, бо вона вас ненароком може розчавити, - знову відрізала Таня, - або це зроблю власне я, своїми рідними руками, дійшло?

-Це погроза?! - Інна перейшла в наступ.

-Та ні, сонечку, - це попередження, - любісінько виправила її Ляна.

Раптом Інна розвернулася і шугонула з намету, рвучи й метаючи блискавки на всі боки. Мабуть, так до неї ще ніхто не говорив! Приємно розуміти, що вони з Танею перші, хто добре її завалив - якщо вже не фізично, то словесно.

Ляна поглянула на Таню і з якоїсь радості усміхнулася. Доброю, щирою усмішкою, в якій була крапелька зухвалості і нотка вдоволення з того, що на одну паскуду в світі стало менше. Звичайно, у розумінні того, що самооцінка цієї малахольної шарамижниці ефекто з'їхала, як то повідають добрі люди, на самісіньке дно.