Володимир Арєнєв - Правила гри. Частина друга

— Ви ж не голодний, Нулкере. Приділіть мені кілька хвилин.

— Так, звичайно.

— Ходімо до мене. І не турбуйтеся про свій шлунок — надовго я вас не затримаю.

Вона впустила мене до своєї кімнати.

Посадовила мене на стілець, сама сіла на ліжку й запитала:

— Вас нічого не насторожує? Із того, що трапилося останніми часом?

Я замислився, а потім заперечливо похитав головою:

— Уявіть собі, нічого конкретного. Та, як на мене, ніяких надзвичайних подій. За останні кілька днів.

Вона кивнула, ніби отримала підтвердження своїх підозр:

— У тому-то й річ! Після того, як упродовж тижня вежею бігали олені, падали брили, Данкен бачив крізь стіни і таке інше, коротше кажучи, після тижня чудес — нічого не відбувається. Мені це не подобається.

Я розсміявся:

— Вам не догодиш, пані! Спочатку не подобалося те, що вежею бігали олені, а потім не подобається і те, що вони перестали бігати!

— Я розумію. Але мене насторожує… Бачите, ви з Данкеном домовилися робити вигляд, наче більше не цікавитеся подіями у вежі, розповіли про все мені, зробили своєю помічницею (можна сказати, спільницею), і відразу ж усе надзвичайне припинилося. Мов відрізало.

— Ну, з цього приводу у мене якраз є одна думка, — сказав я. — Мені здається, що протягом першого тижня, оскільки оповіді, в основному, стосувалися Пресвітлого, який мав дар, це відбилося на нас. А потім оповіді стали різноманітнішими, захоплюють більшу кількість людей, навіть хумінів, і вплив зменшився, перестав відчуватися.

Вона замислилася:

— М-м, можливо, й так.

— Мене турбує інше. Ви не підкладали мені записки «Будьте обережнішим»? І — чи не знаєте? — Данкен цього не робив?

— Н-ні, здається, ні. А що за дивина?

— Та, якийсь жартун розважається.

Вона підняла брови:

— Здається, нема кому. Генерал і Валхіри, та й пан Чраген, до речі, також — не схожі на людей, здатних на розиграші. І цей парубок — він, на мою думку, не з таких.

— Лишаються служники та Мугід. Але оскільки записку підкинули якраз після розмови з ним — пам’ятаєте, старий мене тоді затримав після оповіді — я не думаю, що це зробив він. Та й служники, чесно кажучи, також… Добре, облишмо. Я і так обережний.

Несподівано Карна схлипнула:

— Боже, Нулкере, ще й це! У мене виникає враження, що ми ніколи звідси не виберемося. Якби не моя дурацька мишефобія…

Я обійняв її за плечі, маючи надію, що пан Мугід звільниться не скоро. А коли і так — що з того?

ДЕНЬ ДВАНАДЦЯТИЙ

(дещо пізніше)

— Карно! Ви тут?

Звичайно, це писака. Здається, від нього ніде не сховаєшся.

— Так, — мовила вона. — Ви щось хотіли?

— Мугід казав, що починається оповідь. І — уявіть — пропав Нулкер.

Я розважливо промовчав.

— Скажіть, нехай зачекають. Я зараз.

Ми з’явилися у кімнатку для оповідей із певною різницею у часі, але Данкен все одно витріщився на мене, наче стара дівуля — на кота, якого підозрює у розпусті. Я відвісив журналістові блазнівський уклін (не втримався) і опустився в крісло.

Мугід був на місці, і його погляд дратував сильніше, ніж Данкенів. Мене оцінювали — от такі відчуття…

Клятий дідуган! Коли ж нарешті все це скінчиться?..

ОПОВІДЬ ЧОТИРНАДЦЯТА

— Коли ж, нарешті, все це скінчиться?

Запитання, спрямоване до небес, небеса, як і належить, проігнорували. Вони куталися в сиве клоччя диму та запопадливо ховали сонце подалі від людців, які затіяли смертовбивство. Загалом, Обхад небеса розумів. Тисячника теж не тягло розглядати події в долині. Тим паче, що ашедгунці, схоже, потроху здавали позиції.

Навіть після тієї ночі, коли завдяки сміливій вилазці бійців із Північно-Західної було завдано шкоди одній із хумінських катапульт, перевага все одно залишалася на боці південців. Вони розважливо та цілеспрямовано обстрілювали південні вежі, поки не позбавили їх бойових балконів. А через вузькі бійниці та дверні отвори, що вели на неіснуючі балкони, як слід відбивати натиск супротивника стало неможливо — на жаль. До того ж, хуміни застосовували тактику «викурювання», накидавши за допомогою вцілілої катапульти та баліст купи хмизу до самісінької основи вежі, а потім запалили деревину.

Наступної ночі хуміни зробили першу спробу взяти вежі штурмом. Вона майже вдалася, але в останню мить, коли вороги лізли по приставних драбинах, а дехто навіть ускочив усередину через балконні отвори, — в останню мить у ашедгунців наче відкрилося друге дихання — і вони відбили атаку. Драбини таки скинули, тих хумінів, які залишилися у вежах, перерізали, а решту — засипали дощем стріл та як слід полили розпеченою олією, котру тримали саме для такого випадку і до слушного часу берегли.

І весь цей час безперервно, наче якась стихійна музика демонічного походження, в ущелині калатали дзвони. Зрідка замовкали — тоді чулося тявкання шакалів та крики стерв’ятників. Боягузливі шакали не зразу приєдналися до грифів та інших пернатих. Але вже через деякий час, не здатні перебороти спокуси, чотириногі хижаки уже не лякалися ні калатання дзвонів, ні гуркіт боїв. Багатьох, дуже багатьох вбивали випадкові стріли або ж каміння, але решта не бажала забиратися геть. Певно, це було і на краще, бо трупів, які лежали на дні ущелини, з дня на день ставало дедалі більше. Спочатку сморід викликав у Обхада нудоту, але потім тисячник звик, перетнув рубіж, за яким на подібне організм просто не реагує.

Робити було, по суті, нічого. Він вивчив назубок усі можливі сигнали небезпеки, які слід передавати, коли хуміни знайдуть стежину. Він облазив уздовж та впоперек Коронованого; запасами палива та їжі, заготовленими наперед, певно, користуватимуться ще й ятру (хто виживе).

Джулах таки знайшов вихід зі становища. Жрець відшукав десь шматок деревини та вирізував із нього фігурки: коней, грифів, людей. Вирізав навіть одну маленьку вежу, схожу на Північно-Західну.

В Обхада за душею вміння, здатного боротися з нудьгою, не було. Тому він годинами сидів біля ватри, пригадуючи минуле, іноді блукав схилом Коронованого та багато спав. Зараз від нього нічого не залежало, лишалося тільки чекати. Він чекав.

Але:

— Коли нарешті все це скінчиться?

Тисячник ще раз подивився на небо, затягнуте димовою завісою, і вирішив, що непогано б прогулятися. Він і так майже весь час на одному місці, незабаром у трав’яній чуприні бескида лисину просидить. Ні, точно — час пройтися.

Стежка, якою він спускався, була неширокою та місцями звивалася, наче оскаженіла змія. Обхад пройшов приблизно півшляху і вирішив вже повертатися, але в цю мить його увагу привернула самотня постать на гірській дорозі, що