Софія Юріївна Андрухович - Амадока

лопатка. А нижче — могила професора Петрова з прикрученою до основи сталевою табличкою: «Зерова Софія Федорівна». Вона пережила його на цілих шістнадцять років. Як вона жила?

Кущ хризантем. Кволе листя лілій. Плюшевий ведмедик, змоклий і прогнилий, перевернутий на бік. Його залишив тут хтось із читачів роману «Дівчинка з ведмедиком» В.  Домонтовича, альтер-еґо Петрова. Нерівна, ніби запітніла чи запилюжена поверхня пам’ятника, вибляклі написи, що контрастують із блиском мармуру сусідніх могил. Ось, наприклад, із блиском червоно-білого мармуру, вкритого тонкими прожилками, з переливами ніжно-рожевого і бордового, кольору, схожого на окислену кров. Я помічаю цю могилу там, у кінці алеї. Різьблений вигин лаврової гілки. Лаконічний напис. Гілки старого горіха, що обхопили пам’ятник, стисли його в обіймах. І продовжують ворушитися, хоч вітру немає. Ворушаться, як людські кінцівки.

Спогад повертає мене назад, до ями. Я знову почуваю поруч із собою ворога. Його гарячий подих на моїй щоці. Сльоза або крапля поту на моїй шкірі. Потужний приступ відрази, гнів, потреба вбити. Фраза за фразою виринають у моїй голові, окремі слова, від яких з моїх сліпих очей усередину мозку сиплються іскри, пекельно стугонить стиснуте повітря, що продувається крізь бесемерівську реторту. Золоте світіння розплавленого чавуну, неповоротка розжарена ріка живого металу осяює і прочищає мою свідомість.

Це я. Охоплений ненавистю і бажанням убити того, хто хотів убити мене, я все пригадую тієї миті: своє ім’я, свою історію, маму і місто, в якому народився, батька і сталеливарний завод, сиве небо, застелене хмарами з летких отруйних викидів, зелень, пісок і рінь пляжу, і навіть товщу морської води, запилюжену ніжним сепієвим нальотом. Міцний потиск сухої руки сивого чоловіка, який зупиняє на мені свій пильний погляд. Запах його прокурених манжет. Не надто гладко виголену шию. Це мій дід. Пам’ять повертає мені сили, примножує їх.

Я відчуваю тіло супротивника. Воно розтинає морок, нахиляючись наді мною. Я вкладаю у ривок усі можливі сили, скидаю з себе багатотонний вантаж (листи алюмінію, черепицю, підвісні стелі, шлакоблоки, сталеві сітки), долаю скутість і затерплість покаліченого тіла. Я чіпляюсь у нього руками, тягну на себе, завалюю його, підминаю. Я перевертаю його, навалююся на нього, втискаю його в мокре зітліле листя, в якому лежу на дні цієї темної ями. Я такий збуджений, що золота розплавлена сталь, чорна кривава сталь, температура якої перевалює за 2000 градусів Цельсія, стікає з мене, піт ллється з мене струмками, скрапує на того, кого я тримаю під собою. Хоча мої руки зіслизають із його голої шкіри. З його голої м’якої шкіри, з його тонких плечей, його делікатних, як ювелірний виріб, ключиць. Він кричить неприємно, голосно — невидимий біс у нічній безвісті. Я намагаюся закрити йому рота, перш ніж задушу. Я не можу душити його, чуючи цей непристойний жіночий крик.

Я нахиляюсь і починаю його цілувати: шию, і плечі, і груди. Ми обоє мокрі від нервового поту. Я не можу зафіксувати пальців на жодній частині тіла піді мною. З моїх долонь вихлюпуються литки і стегна, лунко плямкаючи об мій живіт, плескаючи, прицмокуючи об мої ноги. Моя щока скочується від соска до підпахви, у мене в роті повно солоної сталі, цілющої і розрідженої сіркою з фосфором.

Урешті я фіксую таки вертку фігуру під собою, притиснувши її передпліччя до матраца. Я витягуюсь над нею, видихаючи гаряче повітря в її обличчя, розчинене в темряві, і кажу: дивись на мене. Не смій заплющувати очі. Дивись мені в очі, чуєш?

Я розумію тепер, що помилився: яма і вбивця мені наснилися. Цвинтар мені наснився. Я спав на матраці, накритий важким колючим ліжником (улюбленим косівським ліжником моєї баби Уляни). Я кинувся не на ворога, а на свою дружину. Я порушив дану собі обіцянку. Я не повинен був цього допускати. Я знав, що від неї треба триматися якнайдалі, не дозволяти її голому тілу отак лежати під моїм голим тілом, литки до литок, стегна до стегон, злипатися з нею, сукати з неї стогони. Я так довго тримався, так довго впирався, так довго тримав оборону. Відколи вона знайшла мене в лікарні, відколи привезла до цього будинку, відколи ми жили тут із нею разом, я не улягав спокусі. Аж до цієї миті.

Яка помилка. Яка слабкість. Яка невідворотна катастрофа.

Розуміння сходить на мене, як дощ зі шрапнелі. І водночас я чую свій захриплий голос: — Не відводь очей. Дивися сюди. Дивися на мене.

І я знову забуваю себе. Знову забуваю, хто я.

Непроникне

Він був коханцем дружини свого близького друга. Це означає, що історія наповнена пристрастями, ревнощами, внутрішніми терзаннями, солодкими завмираннями, сварками й слізьми. У ній є конкуренція та великодушність, упокорення і зрада.

Все починається з коробки цукерок, яка падає на підлогу наприкінці вересня в помешканні на вулиці Фундуклеївській — там, де вона скочується вниз, сходить терасами, клумбами, наближаючись до свого завершення, до перехрестя. Цукерки розсипаються по підлозі. Чоловік і жінка схиляються їх зібрати. Там, на підлозі, рівнем нижче від решти дійових осіб, присутніх на сцені, між ними щось трапляється. За дужками залишаються гості, які зібралися на святкування іменин (30 вересня — день мучениць Віри, Надії, Любови і матері їхньої святої Софії). За дужками залишається чоловік іменинниці, Микола Зеров: він не підозрює, яке насіння посіяне тієї миті. Можливо, він якраз розливає вино, пригнічений думками про судові арешти над знайомими. Можливо, він відчуває на собі утяжливі пута марудних слів і нудних тирад, які не припиняють сипатись на його адресу.

У цій історії є таємне листування початку любовного роману, коли закохані не можуть бути разом, бо Софія одружена і має маленького сина. І є три сотні листів, отриманих Софією протягом років наприкінці їхньої розлуки, коли закохані все ще не можуть бути разом, бо цього не допускає система. Під час першого листування закохані ховаються від Софіїного чоловіка й розголосу. Під час другого — затяжного, щільного потоку листів — вони торкаються одне одного на відстані, в єдиний дозволений спосіб, ховаючи свою оголеність у самих рядках листів, у найтривіяльніших словах і повідомленнях.

Між обома періодами листувань — раптова втрата маленького хлопчика; його зламаний батько, якого одночасно роздирають депресія і політичні репресії; утиски, наклепи, доноси, заборони, невблаганний ґротеск тоталітаризму, арешти найближчих друзів і більшости знайомих — науковців, лікарів, професорів, літераторів, студентів, звинувачених у терористичній діяльності; заслання та страта Зерова; війна. Зрад і смертей так багато, що розум втрачає здатність на них реагувати. Жаль і співчуття витончуються, аж доки не стають зовсім невловними. Співчувати стає майже неможливо. Туга за співчуттям стає рівнозначною тузі за звичайним життям. На людську природу чиниться тиск, людське нутро деформується до невпізнаваности.

Люди зраджують найближчих, аби