Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

Вона пішла не озирнувшись.

Звичайно, я пішов попрощатися. Себто насправді я бродив вулицями, щоб попрощатися з людьми. То там, то сям я когось зустрічав. Люди на вулицях час від часу викрикували щось незрозуміле. Спливло кілька хвилин, перш ніж я зрозумів їхній сенс, і вони вже відгукали. Іноді лунав «Марш Радецького», «Хай живе Німецька гвардія» і марш «Слався, Австріє моя!». Награвали їх циганські оркестри, музиканти у шиночках, де смакували молоде вино, у дрібнобуржуазних пивничках. Пиво лилося рікою. Коли я увійшов, кілька унтер-офіцерів підвелося, і навіть цивільні особи помахали мені, піднісши гальби з пивом. Мені здавалося, що я був єдиним тверезим у цьому великому місті, тому скидався на якогось дивака. Так, знайоме місто кудись вислизало від мене, даленіло, щомиті стрімкіше; і його вулиці й сади, хай якими гамірними вони були, схоже, для мене вимерли. Якими мені судилося побачити їх згодом, по війні і по нашому поверненні? Я бродив до світанку, взяв кімнату в старому «Брістолі», згарячілий, збуджений, у безнастанній борні з думками, планами, спогадами, переспав кілька годин, пішов у військове міністерство, дістав позитивну відповідь, поїхав у нашу казарму на Ландштрасер Гауптштрасе, і попрощався з майором Паулі, нашим батальйонним командиром, дістав «відкритий наказ», який приписував мені — а звали мене вже «лейтенант Тротта» — явитися у 35-й полк, кинувся у Дьоблінґ, дізнався, що вінчатимуть нас о пів на одинадцяту, поїхав до своєї матусі і сповістив це їй, а тоді вже й Елізабет.

Ми всім казали, що Елізабет поїде разом зі мною. Моя мати поцілувала мене, як звично, в чоло, сіла у фіакр — черства, холодна й прудка, попри свою звичайну марудність. Це був закритий повіз. Перш ніж він зрушив з місця, я краєм ока встиг зауважити, що матінка похапцем запнула завісочки на віконці. І я знав, що там, усередині, у сутінках двоособового повоза, вона зараз же залилася гарячими сльозами. Мій тесть весело й безтурботно поцілував нас обох. У горлянці у нього були сотні непотрібних фраз, вони вилітали без перешкоди і хутко вивітрювались як запахи. Ми дещо різко відірвалися від нього.

— Я залишаю вас на самоті, — кинув він нам наздогін.

Елізабет не виряджала мене на Схід. Навпаки, ми поїхали з нею до Бадена. Шістнадцять годин лежало перед нами, шістнадцять довгих, повних, насичених, коротких, швидкоплинних годин.

Шістнадцять годин! Я кохав Елізабет більше трьох років, але минулі три роки здавалися короткими порівняно з цими шістнадцятьма годинами, хоча б мало бути навпаки. Заборонене — швидкоплинне, натомість дозволене від початку вирізняється довговічністю. Ще ж надто — мені здалося, що відразу Елізабет хоча й не змінилася, проте вже на шляху до якоїсь зміни. І я думав про свого тестя і виявляв ознаки певної схожості між ним і Елізабет. Деякі зі своїх конкретних рухів вона явно успадкувала від батька, — це була далека й вишукана луна батьківських рухів. Деякі з її вчинків у трамваї дорогою до Бадена мене мало не образили. Щойно трамвай поїхав, як хвилин за десять по тому вона витягла з валізки книжку. Книжка лежала поряд з несесером[11], на білизні — я подумав про нічну сорочку нареченої — і сам факт, що якась нікчемна книга могла лежати на майже сакраментальному вбранні, здався мені негідним. Це була, до речі, збірка малюнків одного з тих північнонімецьких гумористів, які тоді заходилися показувати у Відні нарівні з нашою нібелунґовою вірністю, з Німецькою шкільною спілкою, з доцентами університетів Померанії, Данціґа, Мекленбурґа і Кьоніґсберґа свої дещо змокрілі веселощі і силувану радість. Елізабет час від часу відривалася від книги, скидала очі на мене, тоді хвилину-другу дивилась у вікно, стлумлювала позіхання і знову поринала в читання. До всього іншого, у неї була манера класти ногу на ногу, яка здавалася мені майже непристойною.

— Чи сподобалася тобі книга, — запитав я її.

— Дотепна! — категорично заявила вона. І простягнула мені книгу, щоб я сам міг у цьому переконатися.

Я почав читати одну з дурноверхих історій в середині книжки: йшлося про неперевершений гумор Авґуста Сильного[12] і його стосунки з однією зі своїх фривольних дам. Цих двох визначальних слів, які, як на мене, цілком точно характеризують прусську і саксонську душі, коли вони віддаються недільному відпочинку, мені вистачило.

Я сказав:

— Так, мило й фривольно!

Елізабет усміхнулася й заглибилася в читання! Ми пішли з нею в готель «Золотий лев». Там на нас чекав наш старий слуга, єдиний, хто знав про наш баденський план. Він одразу виклав мені, що розказав про все моїй матінці. Старий стояв там, на кінцевій зупинці трамваю, тримаючи в руці жорсткий котелок, який він, певно, дістав у спадок од мого батька, і підніс моїй дружині букет темно-червоних троянд. Він стояв, нахиливши голову, і на його світлому чолопочку відбивалося сонце — чисто якась зірка, срібне зернятко. Елізабет мовчала. «Хоч би знайшла яке слово!» — подумав я. Де там… Мовчазна церемонія тривала вічно. Обидві наші валізки стояли на тротуарі. Елізабет притисла до грудей троянди разом зі своїм гаманцем. Старий запитав, чим він може нам прислужитися. Йому також було доручено передати теплі вітання від моєї матері. Моя валіза, мій другий однострій, мій одяг були вже в готелі.

— Дякую тобі! — зронив я.

Я помітив, як Елізабет відійшла трохи вбік. Це її ухиляння, ця спроба усунутися мене роздратували.

— Проведи нас до готелю! — звернувся я до старого. — Я хотів би з тобою поговорити!

— Слухаюсь, — мовив він і, взявши в руки валізи, рушив слідом за нами.

— Я хочу поговорити зі старим, — кинув я Елізабет. — Буду за півгодини!

Ми з Жаком пішли в кафе. Він тримав котелок на колінах, я м’яко забрав його і поклав на сусідній стілець. З далеких, блідо-блакитних, трохи