Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

— Так, матусю, у 35-й.

— А де він стоїть?

— У східній Галичині.

— Ти завтра їдеш?

— Післязавтра.

— Отож завтра вінчання.

— Так, мамо!

У нашому будинку повелося хвалити страви під час їжі, навіть якщо вони були несмачні, і ні про що інше не говорити. І похвали не мали звучати банально, а радше несподівано й мудровано. Так я мовив, наприклад, що м’ясо нагадує мені одну цілком конкретну страву, що я їв років шість-вісім тому, так само у вівторок, і до неї, як і того разу, подали кріп, перемішаний з вареною яловичиною.

Коли принесли клюцки зі сливами, я вдав, що занімів:

— Будь ласка, щоб були точнісінько такі, коли я повернуся, — наказав я Жакові.

— Як скажете, молодий паничу, — сказав старий.

Моя мати встала ще до кави, — вчинок незвичайний. Вона принесла зі свого кабінету два темно-червоні сап’янові футляри, які я часто бачив і якими милувався, проте не наважувався спитати, що ж у них зберігається. Хоча я завжди любив сунути кудись свого носа, але водночас тішився, усвідомлюючи, що поряд зі мною існують дві незбагненні таємниці. Тепер, нарешті, мені мали їх відкрити. У меншому футлярі лежав портрет на поливі мого батька у вузьких золотих рамцях.

Його великі вуса, чорні, полум’яні, майже фанатичні очі, пишна краватка, яка надималася рясними охайними брижами навколо надміру високого сторчового коміра, робили його якимось чужим. Певно, такий вигляд він мав до мого народження. Таким він лишався для матусі — живим, коханим і близьким. Я — блакитноокий білявець, мої очі завжди були радше скептичними, сумними, мудрими, та аж ніяк не вірними і фанатичними. Але мама сказала: «Ти точнісінько такий, як і він, візьми цей портрет з собою!» Я подякував і взяв його! Моя мати була мудра, прониклива жінка. Але тепер стало ясно, що вона ніколи насправді не придивлялася до мене. Звісно, вона могла щиро мене любити. Вона любила сина свого чоловіка, а не свою дитину. Вона була жінкою. Я був спадкоємцем її коханця, плодом його поясниці, що народився випадком долі.

Вона відкрила другий футляр. На білосніжному оксамиті лежав великий фіолетовий шестигранчастий аметист, прикріплений до тонко плетеного золотого ланцюжка, порівняно з яким самоцвіт здавався завеликим, майже велетенським. Здавалося, що це не самоцвіт висить на ланцюжку, — скидалося на те, що то самоцвіт привласнив цей ланцюжок і тягає його за собою, мов слабку, покірну рабиню.

— Для твоєї нареченої, — сказала мама. — Віднеси їй сьогодні.

Я поцілував руку матері і цей футляр теж поклав у кишеню.

Цієї миті слуга повідомив, що приїхали гості — мій тесть і Елізабет.

— У вітальню! — сказала мама. — Дзеркало!

Жак приніс їй овальне ручне дзеркальце. Вона довгенько вдивлялася в своє обличчя, непорушно. Атож, жінкам її часу не доводилося поправляти фарбами, пудрою, гребінцями або й голими руками обличчя, волосся, сукню. Здавалося, ніби моя мати вимагала від усього, до чого вона приглядалася, вивіряючи своє відображення — волосся, обличчя, сукні — неабиякої дисципліни. Вона й пучкою не кивнула, проте через усю її довірчість, простоту я відчув себе мало не гостем якоїсь незнайомої підстаркуватої дами.

— Ходімо, — мовила вона. — Подай мені ціпок!

Тонкий ціпок з чорного дерева зі срібною ручкою стояв поряд зі стільцем. Він правив їй не так за підпору, як за знак її гідності.

Мій тесть з’явився у застебнутому на всі ґудзики сурдуті і в рукавичках, Елізабет — у закритій сріблясто-сірій сукні з алмазним хрестом на грудях. Здавалося, що вона якось виросла і була бліда, як застібка з тьмяного срібла на її лівому стегні. Коли ми увійшли до вітальні, вони стояли прямо, мов аршин ковтнули. Тесть вклонився, Елізабет спробувала ввічливо приклякнути. Я байдуже поцілував її. Війна звільнила мене від усіляких обтяжливих церемоніальних обов’язків.

— Даруйте за вторгнення, — мовив тесть.

— Це приємні відвідини! — поправила його матінка. Вона дивилася на Елізабет.

— За кілька тижнів я повернуся додому, — жартував тесть.

Моя мати сиділа на вузькому, твердому стільці доби рококо, виструнчившись, наче була в якихось обладунках.

— Люди, — мовила вона, — часом добре знають, коли вони поїдуть. І ніколи не знають, коли повернуться.

Вона подивилася на Елізабет і наказала принести у вітальню кави, лікеру та коньяку. Ні на мить не всміхнувшись, матуся на мить припала очима до кишені моєї гімнастерки, куди я поклав футляр з аметистом. Я зрозумів, і без жодного слова почепив ланцюжок з кулоном на шию Елізабет. Камінь ліг понад хрестом. Елізабет усміхнулася, підійшла до дзеркала, і — моя мати кивнула їй — скинула хрест. Аметист мінився глибоким фіолетовим блиском на сріблясто-сірій сукні. Він нагадував краплю замороженої крові на мерзлій землі. Я відвернувся.

Ми підвелися. Мати обняла Елізабет, але не поцілувала.

— Ти поїдеш з гостями! — сказала вона мені й докинула: — Приходь сьогодні ввечері. Я хочу знати, о котрій годині ви вінчаєтесь. Є голубий лин! — Вона махнула рукою, як королева махає віялом, а тоді зникла.

Унизу в авто — мій тесть їздив на авто (марку він мені називав, але я призабув) — я дізнався, що у Дьоблінґській церкві все готове. З годиною — напевно, це буде десята ранку — ми ще не визначились. Нашими свідками будуть Зелінський і Гайдеґґер. Церемонія невибаглива.

— Невибаглива по-воєнному, — кинув тесть.

Увечері, в той час, як ми повільно і обережно куштували синіх линів, мама, ймовірно, вперше, відколи вона стала хазяйкою будинку, загомоніла за їжею про так звані серйозні речі. Я допіру почав нахваляти линів. Вона урвала мене.

— Може, ми сидимо разом востаннє, — сказала вона. І докинула: — Сьогодні підеш з усіма прощатися, еге ж?

— Так, мамо.

— Побачимося вранці, до