Степан Андрійович Бандера - Перспективи Української Революції

у ній участь. Крім підтримки цих угруповань, вона не має жодної іншої бази, як в структурному, так і в політичному відношенні. Це є політичний факт, уже надто відомий і стверджений цілим розвитком так, що його оспорювати, ні доказувати вже не доводиться. З уваги на цей стан, спротив угруповань УНРади проти творення виборного Закордонного Центру на значно ширшій базі та з іншими завданнями, ніж ті, які дійсно виконує УНРада, не був би виправданий. Бо ж не може частина політичних угруповань творити свій міжпартійний центр та визнавати за ним компетенції Державного Центру, а одночасно заперечувати право українського суспільства на чужині разом з політичними угрупованнями формувати загальними виборами працездатний Закордонний Центр.

Ми довго зволікали з висуненням проекту щодо виборного Закордонного Центру, щоб у нашому політичному житті не створювалося ще більше розладу. Але колись, врешті, цю справу було б таки треба рушити з мертвої точки і поладнати її. Бо потреба діючого Національно-визвольного Центру за кордоном буде щораз більше актуальною і було б недоцільним відсувати цю справу на останній час, коли події будуть примушувати до поспіху. Щож до Української Національної Ради, не бачимо найменших перспектив на те, щоб вона ще могла відповідно зреформуватися, направити свою політичну настанову і структуру так, щоб виконувати завдання Закордонного Національно-визвольного Центру.

Поскільки УНРада на початку могла мати серед громадянства політичний кредит і мала шанси стати серйозним центром, то вона їх сама змарнувала і знищила. Першим, що засадничо підкопало її морально-політичну вартість, було неґативне ставлення біль-шости партій УНРади до революційно-визвольної боротьби в Україні та до її формації ОУН-УПА-УГВР. Замість підтримувати боротьбу і сперти на ній відповідну закордонну роботу, УНРада взяла курс її неґування та тим ствердила свою безвартість для національно-визвольної справи. Це саме ставлення — нехтування рацією визвольної боротьби призвело УНРаду в дальшому послідовному розвитку до відступства від принципів самостійницької політики, які ще недавно вона сама підписувала. Співпраця з непередрішенською акцією скомпромі-тувала УНРаду до решти.

Структура УНРади зробила її в неменшій мірі непридатною до ролі національно-політичного центру. Саме зговорення політичних угруповань може дати тільки початок формуванню такого центру, але не вистачає як єдина і постійна основа її існування. Для цього необхідною є бодай співучасть загалу еміґраційного громадянства. Теж, коли йде тільки про міжпартійний центр, який, одначе, мав би провадити поважнішу політичну роботу, а не лише координувати політику й діяльність причасних партій, то його структура повинна б теж відповідати силовому відношенню угруповань і давати місце для періодичного перевірю-вання і поновлювання складу. Застосування паритетности угруповань, чи штучно скомбінованих, а в політичній практиці неіснуючих секторів, як постійної структурної основи центру, — це безприкладний курйоз.

Принцип паритетности можна запроваджувати тільки в таких неоднородних політичних конструкціях, які мають діяти на засаді абсолютної однозгідности всіх причасних угруповань (тобто з правом вета) і мають дуже обмежене завдання. В інших багато-партійних побудовах цей принцип, як суперечний природі політичного життя, доводить до розкладу, або до безуспішного тупцювання на одному місці. Крім того, принцип паритетности спричиняється до процесу роздрібнення і посилює його. Бо якщо в поважному політичному центрі дрібненькі й недіяльні угруповання мають такі самі позиції і значення, як великі, сильні й активні, то ці останні є спокушувані, щоб ділитися на багато менших груп і цим способом вирівнювати розбіжності між даною структурою і справжнім укладом сил. Такі процеси доводять до розкладу й миршавіння цілої спільноти.

Кожний здоровий національний організм дбає про те, щоб у його структурі домінували такі стимули, що побуджують і втримують процеси зростання й зміцнення та гармонійного розвитку складових частин. Якщо б цієї засади притримуватися при формуванні політичного центру, тоді кожне політичне середовище мусіло б мати в ньому таку кількість місць, яка відповідає його справжній якості і силі.

Та чи можливим є застосувати принцип пропорційного заступництва у такому центрі, єдиною базою якого є домовлення причасних угруповань? Навіть якщо б вони погодилися на сам принцип, то здійснення його в практиці було б нереальним. Бо коли самі угруповання мають себе взаємно клясифікувати, то годі їм прийти до якогось задовільного висліду. на якому можна б будувати. Не йде тільки про зумисне перецінювання себе самих, та таке ж знецінювання інших угруповань. Але суб'єктивізм, однобічність з переконання, виступає найсильніше саме в політичному житті, у міжпартійних взаємовідносинах. При тому ще й трудно звести оцінку сили, значення і вартости окремих угруповань до конкретних величин.

Тому тільки та оцінка приймається, як об'єктивна й обов'язуюча, яку виносить третій чинник, що його вирішенням всі — середовища мусять підпорядкуватися. Таким чинником, що найбільше до цього покликаний і який має найбільше даних вирішувати з погляду добра нації, є загал громадянства. Цей хід думок знову приводить нас до висновку, що загальні вибори — це найправильніший і єдиний спосіб створити і зберігати загально-національний політичний центр, побудований і діючий на здоровій плятформі. Ще варта відмітити два моменти, які запевнюють такий вислід виборів до Закордонного Національно-визвольного Центру, який відповідатиме рації визвольної справи. Поперше, що в цьому випадку цілком відпадає можливість баламучення виборців фальшивими обіцянками та грою партійної пропаганди на приватних інтересах, всупереч раціям національної політики, як це часто буває під час державних виборів. Подруге, при загальних виборах спадають до мінімум можливості проникання чужосторонніх впливів, незгідних з добром української визвольної справи. Таким впливам значно трудніше добратися до великої кількости виборців, ніж до окремих груп.

Противники виборного Закордонного Центру висувають ще ар-ґументи, що переведення загальних виборів на чужині не є можливе. Коли йде про практичну — організаційну й технічну сторінку, то з'ясований вище плян дає в цьому питанні достатню позитивну відповідь. Звичайно, здійснення цього пляну вимагає чимало праці, одностайної підтримки цілого суспільства і різних національних установ у всіх країнах. Ми впевнені в тому, що ціле суспільство поставиться до цієї справи зі щирою прихильністю і жертвенною підтримкою. Бо воно прагне упорядкування і завершення структури нашого політичного життя на чужині.

Перше слово буде за політичними угрупованнями, щоб вони поставилися до справи так само позитивно. Страх деяких полілітичних середовищ перед виборчим плебісцитом, не повинен мати вирішного впливу. Бо ж наше громадянство вже й так має досить ясний погляд на справжню вартість, силу і діяльність окремих середовищ. А власна пропаганда груп про своє значення, силу і роботу, скільки вона розходиться з дійсністю, не має більшого значення серед суспільства, хіба створює самообманні думки й почуття в самих групах. Кожний політичний чинник, що поважно трактує себе самого і свої завдання, повинен прагнути перевірки своїх