Валерій Олександрович Шевчук - Три листки за вікном

Я розповів Охоцькій про спини увірвителів, обтягнуті новими костюмчиками.

– На що ви натякаєте? – холодно зауважила Охоцька. – І взагалі, що ви від мене хочете?

Я здумів на таку безапеляційність і сказав, що я вимагаю покарати винних, коли вона не хоче, щоб покарав я їх сам.

– Коли покинути все на так, – зауважив я, – тоді жити не дадуть.

Говорив цілком очевидні речі, але Охоцьку вони, здається, не зачепили.

– А коли не захочу їх карати і не дозволю чинити це вам? – спитала вона не без виклику.

– Тоді, шановна пані, – сказав крізь зуби, – я змушений буду оборонятися від ваших дітей, як знайду можливим, а від сьогодні відрікаюся від столування у вас…

Я говорив це з такою похмурою урочистістю, що Охоцька розсміялася.

– Бог з вами, Киріяку Автомоновичу, – сказала вона фамільярно. – Я покараю тих увірвителів, і вони ніколи не чинитимуть вам збитків. А коли хочете покинути столуватись у мене, я не буду уражена, відтепер мої справи пішли на ліпше. І взагалі, – додала вона зарозуміло, – вам анітрохи не вигідно зі мною сваритися, навряд чи це вийде вам на руку.

Вона заплеснула двері перед моїм носом, і я тільки невтямковито закліпав очима. Охоцька набиралася пихи, а це значить, що з Ковнірчуком у неї зайшло далеко. Бувши зайнятий спостереженням інших людей, я згубив з визору цю пару і тепер шкодував. Але не міг поповнити нестачу, оскільки невидима частина мого єства мандрувала в цей час до Києва і мусила поки що марнуватись, бо фактор, який хоч і обробляв дорогою на поштових станціях тисячі оборудок, був для мене, як груба стіна, оскільки єврейської мови я не розумів і в суть безконечних перемовлянь увійти не міг. Я, правда, бачив, як в його балагулу щось клали, а щось забирали, причому чинилося це з усіма засобами остороги, з чого виснував: всі ці махінації навряд чи законні. Але це мене обходило мало, я мав свій інтерес, через що міг спокійно собі подрімувати аж до Києва, до речі, й гадки не маючи про пригоди, які несподівано спіткали мене в Житомирі.

А мені в той день увіч не щастило. Падіння, сварка з Охоцькою зайняли в мене певний час, і я вперше запізнився на уроки, що викликало гостру догану директора. Я чесно оповів йому свою пригоду, на що Ковнірчук, почервонівши (згадка про новенькі костюмчики вразила його), заявив мені, що я огидний наклепник, що він цих хлопчиків має честь знати і може гарантувати їхнє достойне виховання, і що вони не тільки не здатні на лихий учинок, але й подумати про таке не могли б. Я слухав ці філіппіки увірвителям, від яких ледве не звернув собі шиї, і не міг знайти належного слова, щоб виправдатись, оскільки був в цей час істотою позбавленою вартішої своєї половини. Тож тільки промимрив, що Охоцька може засвідчити акт мого падіння зі сходів, на що директор з убивчою іронією заявив, що я, певне, був учора п'яний.

– Але ж кожен знає, що я не п'ю! – вигукнув зчудовано я, на що директор зімружив праве око, помахав пальцем і сказав, що він зна таких: на людях вони не п'ють, а зачинившись на самоті, набираються до нестями. Це вже був достеменний на мене наклеп, притому такий зухвалий, що я тільки рота розтулив. Зрештою, директор збавив на тоні і попередив мене, щоб це було востаннє, на що я зробив службово-серйозне лице, яке, видимо, сподобалося директору, і він відпустив мене милостиво, а коли я відходив, спинив і попередив, що в гімназію сподіваються візиту самого попечителя учбового округу і що він любить відвідувати уроки новонастановлених учителів.

– Будьте готові і приготуйте як слід учнів, – сказав він, і я зрозумів причину його благодушності: сваритися під цей час йому зі мною не було вигідно, оскільки я був певною мірою втаємничений у його справи, принаймні сприяв його зв'язку з Охоцькою.

Третя неприємність чекала мене вже ввечері, коли до мене завітав Міхневич. Він мав сталево-непроникне обличчя, а очі такі вузькі, що від них лишилися самі щілини. Так само сціплені мав він вуста, крізь які слова цідилися з лютим шипінням. Учитель латинської мови заявив, що хоче зі мною побалакати, а коли впустив його до себе, спинився на вступі до кімнати і проголосив, що я людина безчесна, що я разом із тією пройдою (очевидно, під пройдою він розумів Охоцьку) нещадно познущалися з нього, звабивши до шукання неіснуючого скарбу, що він, як шляхтич, не потерпить такого приниження своєї честі і пропонує мені стрілятися на Голові Чацького, бо тільки кров зможе нас розсудити.

Я запропонував Міхневичу сісти і спокійно обговорити ситуацію, але той не зрушив із порога. Тоді сів у фотель я і заявив йому, що він не має анінайменших підстав гніватися на мене, бо про скарб я йому не збрехав, а сказав правду, що в нас не було ніякої домовленості щодо цього скарбу, і те, що він почав шукати його самотужки, лише його воля. Скарб може лежати, коли Міхневич не знайшов його в своїй квартирі, або в Охоцької, або в мене, а я поки що нікуди не поспішаю. Коли ж свого часу він відхилив мою пропозицію про спільні пошуки, я не відчуваю себе зобов'язаним ділитися з ним третьою частиною, коли цей скарб у себе в квартирі знайду. А насамкінець я сказав, що вважаю перестарілим звичай ганебно стрілитися – навряд чи це вивищує шляхетську честь, – а окрім того, він чудово знає, що дуелі тепер заборонено.

– Мені немає діла до заборон, – прошипів Міхневич. – Я хочу вліпити кулю у вашу безсоромну фізіономію.

– Все-таки хочете мене образити? – спитав я спокійно. – Я вам це вибачаю тому, що ви зараз не при доброму глузді. Я вам вияснив справу і готовий навіть вибачитися за те, що нерозважно сповістив про той скарб. Підіть прохолодіться і добре все обміркуйте, а коли й тоді не отямитеся й наполягатимете на дуелі, я буду до ваших послуг, бо відчуваю себе несправедливо ображеним і годен вимагати сатисфакції.

Я встав з холодним лицем, даючи зрозуміти Міхневичу, що нашу розмову закінчено, на що він їдко блимнув, розвернувся й пішов геть, а я, зачинивши за ним двері, відчув зрадливий трем у колінах і слабкість у тілі: аж трьох випробувань у відсутність дійової своєї половини було для мене забагато. Я не боявся дуелі, бо був стрілець чудовий, страшила мене колотнеча й те, що