Маргарет Мітчелл - Звіяні вітром. Кн. 2

не був би від цього в захваті. Або вона мусила б оселитись у Мелані й спати в малюсінькому закапелку, що правив за дитячу кімнату Бо.

Туп не дуже любила Індію, бо та наганяла на неї страху своєю холодністю, й ригористичністю, і надто вже великою непоступливістю. Але Індія не заважала Туп порядкувати в домі, як здавна було заведено, що цілком задовольняло стару, адже міркування особистої зручності вона завжди ставила вище від моральних принципів. Отож Індія так і залишилася в неї.

Однак її присутність у домі перетворила тітоньку Туп на осереддя колотнечі, бо і Скарлет, і Мелані оцінили це як прихильність старої до Індії. Скарлет чемно, але рішуче відмовилася доплачувати на утримання Туп, допоки Індія перебуватиме під одним з нею дахом. Ешлі щотижня переказував Індії певну суму, але та мовчки й гордо повертала її — на велику прикрість і жаль старої дами. З фінансовим забезпеченням у будинку з червоної цегли було б зовсім сутужно, якби не підтримка дядечка Генрі, хоч і як гнітило Туп, що вона мусить брати від нього гроші.

Туп любила Мелані більше ніж кого у світі, окрім самої себе, а тепер Меллі трималася з нею чемно й холодно, як незнайомка. Хоч жила Мелані, власне, тут-таки за подвір’ям Туп, вона перестала приходити до неї через хвіртку в огорожі, тоді як раніше забігала була по кільканадцять разів на день. Сама Туп і далі заходила до Мелані,— плакала перед нею, запевняла її у своїй любові й відданості, але та відмовлялася говорити на цю тему і ніколи не відповідала на візити.

Туп чудово розуміла, що вона завдячує Скарлет — мало не саме своє життя. Адже в ті чорні дні після війни, коли Туп мала на вибір: або згодитись на допомогу свого «братчика Генрі», або животіти надголодь, ніхто як саме Скарлет утримувала її дім, забезпечувала харчами й одягом, дала їй змогу не схиляти голови в місцевому товаристві. Та й наново одружившись і перебравшись до власного будинку, Скарлет не шкодувала для неї коштів. А цей страхітливий і таємничий капітан Батлер — часто після того, як він відвідував її разом зі Скарлет, Туп знаходила в себе на столику новенького гаманця, натоптаного банкнотами, або ж зав’язану у вузлик хустинку з золотими монетами, нишком всунуту до її швацької скриньки. Рет же завжди присягався, що нічого не знає про це, та ще й робив їй не зовсім делікатні закиди, що вона має потаємного закоханця в особі чи не вусатого дідка Меррівезера.

Так, Туп була зв’язана з Мелані любов’ю, зі Скарлет — матеріальним забезпеченням, а що її зв’язувало з Індією? Нічого, бо присутність Індії тільки позбавляла її потреби міняти приємний плин життя і самій щось вирішувати. А така перспектива дуже гнітила і взагалі була нестерпна, отож Туп, яка ніколи в житті сама за себе нічого не вирішувала, просто махнула рукою — хай буде як буде, і через це частенько тільки й знала, що невтішно плакати.

Кінець кінцем дехто цілком щиро повірив у невинність Скарлет — не тому, що віддав належне її особистим чеснотам, а тому, що в це вірила Мелані. Інші мали щодо цього певні застереження, але вони були чемні зі Скарлет і відвідували її, бо любили Мелані й не хотіли втратити цю любов. Тоді як прихильники Індії холодно розкланювалися з нею при зустрічі, а деякі то й відверто виявляли свою неприязнь. Ці останні дратували Скарлет і доводили до шалу, однак вона розуміла, що якби не енергійне заступництво Мелані, то все місто відвернулося б від неї, і вона взагалі б опинилася поза товариським життям.

Розділ LVI

Рета не було вже три місяці, і за весь цей час Скарлет не мала від нього жодної вісточки. Вона не знала, де він і скільки ще часу збирається пробути у від’їзді. І не мала поняття, чи взагалі він вернеться. А сама вона весь цей час виконувала звичайні свої обов’язки з високо піднесеною головою і з болем у серці. Почувала вона себе не дуже добре, та, здаючись на спонуки Мелані, щодня заїжджала до крамниці й намагалася про людське око виявляти зацікавленість тартаками. Але крамниця вперше за всі ці роки нудила її, і хоч прибутків від неї було втричі більше проти торішнього й гроші плавом пливли, Скарлет це не цікавило, а з прикажчиками вона невідь чого гиркалась і злостилася. Тартак під орудою Джонні Геллегера процвітав, і на лісовому складі деревина не залежувалась, однак хоч би що Джонні зробив або сказав, її все це не вдовольняло. Джонні, ірландець, як і вона, зрештою не витримав цих нескінченних сікань і після довгої тиради, яку він закінчив словами: «З мене вже досить, і прокляття Кромвеля на вашу голову, мем!» — пригрозився кинути роботу. Скарлет довелось угамовувати його принизливими вибаченнями.

На той тартак, де Ешлі, вона ніколи не приїздила. Не бувала й на складі, коли думала, що він там. Вона розуміла, що й він силкується рідше потрапляти їй на очі, а повсякчасна присутність її в його домі через наполегливі прохання Мелані була мукою для нього. Вони ні разу не розмовляли наодинці, хоча Скарлет страшенно кортіло розпитати його. Вона хотіла знати, чи не зненавидів він її, що саме він сказав Мелані, але він тримався на відстані від Скарлет і німо благав не озиватись. Їй прикро було бачити постаріле, схудле від переживань обличчя Ешлі, а те, що його тартак тиждень у тиждень давав самі збитки, вже й зовсім дратувало її, хоч вона мусила мовчати.

Скарлет просто казилася, що він такий безпорадний. Вона не знала, в який спосіб він міг би поліпшити справи, але відчувала, що таки щось треба робити. Рет напевне щось би зробив. Рет завжди до чогось вдавався,— навіть коли воно було й не тим, що потрібно,— і вона мимоволі поважала його за це.

Тепер, коли минувся її спалах обурення на Рета та його образи, вона відчула, що їй бракує його, і це почуття наростало в міру того, як збігали дні, а від нього не було ніяких звісток. З усієї мішанини суперечливих емоцій — екстазу й гніву, гризоти й уражених гордощів, які він збудив у ній,— вилущилася пригніченість і, мов крук, всілася їй на плече. Скарлет бракувало Рета, бракувало його легкодумних анекдотів, від яких вона прискала реготом, його іронічного осміху, що не давав їй надміру перейматися