Артур Хейлі - Аеропорт, Артур Хейлі

— Посуне його! Літак за шість мільйонів боком посунуть снігоочисники! Господи, та ви ж його на шматки розірвете! А потім власники і страховики зроблять те саме з вами.

— Я не здивуюся, — сказав Мел. — Звісно, багато залежить від того, під яким кутом на це дивитися. Якби власники і страховики були на рейсі, який уже підлітає, вони б плакали від щастя.

— Ну, — поступився репортер, — мушу визнати, деякі рішення вимагають неабиякої сміливості.

Долоня Тані потягнулася вниз і віднайшла Мелову. Вона м’яко сказала схвильованим голосом:

— Я підтримую те, що ти зараз робиш. Що б там не сталося потім, це я запам’ятаю.

Снігоочисники та ґрейдери, які Мел викликав, уже з’являлися на видноті, вони швидко рухалися смугою.

— Цього може й не статися. — Мел стиснув долоню Тані перед тим, як відпустити, тоді відчинив дверцята машини. — Маємо двадцять хвилин, сподіваюсь, що цього вистачить.

Коли Мел Бейкерсфелд підійшов до нього, Джо Патроні притупував ногами, щоб зігрітися, втім, марно, незважаючи на утеплені черевики й важку парку, в яку був одягнений начальник служби техобслуговування «ТВЕ». Не беручи до уваги короткий час, який Патроні провів у кабіні екіпажу літака, коли командир і другий пілот «Аерео-Мехікан» пішли, він постійно перебував у сніговій бурі, ще з часу прибуття на місце дії, тобто більше трьох годин тому. Він змерз та був фізично виснажений від сьогоднішніх подій, його неспроможність зсунути з місця літак, незважаючи на вже дві спроби, спричинилася до того, що Патроні був готовий вибухнути за першої ж нагоди.

Це майже сталося, як тільки він почув про Мелові наміри.

Якби він балакав з кимсь іншим, Джо Патроні вже б розбушувався та почав тираду. Але оскільки Мел був близьким другом, Патроні відвів неприкурену сигару, яку був жував, і з невірою втупився в Мела.

— Посунути цілком справний літак снігоочисниками! У тебе там геть клепки закінчилися?

— Ні, — сказав Мел. — У мене смуги закінчилися.

Мел відчув відчай від думки, що ніхто з керівництва, окрім нього, здається, не розуміє, наскільки нагально потрібно очистити смугу три-нуль, за будь-яку ціну. Очевидно, якби він кинувся виконувати свій план одразу ж, потім його майже ніхто не підтримав би. З іншого боку, Мел не мав жодних сумнівів, що завтра з’явиться купа людей, готових помахати кулаками після бою, — включно з представниками «Аерео-Мехікан», — які запевнятимуть, що він міг вчинити так чи так або що Рейс Два зрештою мусив сісти на смугу два-п’ять. Очевидно, що його рішення не повинне бути одноосібним. Це не міняло переконання Мела, що його все одно варто прийняти.

Побачивши громаду снігоочисників та ґрейдерів, які вже розташувалися лінією на злітно-посадковій смузі праворуч від них, Патроні й зовсім упустив сигару. Коли витягнув ще одну, то буркнув:

— Я тебе врятую від твого ж божевілля. Забери ці «Дінкі Тойз»225 з-перед моїх очей та геть від цього літака. За п’ятнадцять хвилин, а може, й менше, я тобі його виведу.

Мел закричав, щоб його було чутно серед вітру та гуркоту двигунів навколо.

— Джо, одразу внесімо ясність. Коли з вежі мені скажуть, що в нас немає часу, все; розмов більше не буде. Стоїть питання людських життів на тому рейсі. Якщо у вас будуть заведені мотори, ви їх заглушите. В ту ж мить уся техніка і люди мусять негайно покинути смугу. На­перед переконайся, що всі твої люди це розуміють. Очисники рушать за моїм наказом. І тоді вже часу не га­ятимуть.

Патроні похмуро кивнув. Попри його сплеск гніву, подумав Мел, звична зухвала самовпевненість начальника служби техобслуговування, здається, вляглася.

Мел повернувся до свого авто. Таня з репортером, закута­ні у свої пальта, спостерігали, як копають навколо літака. Тоді залізли разом з ним до машини, вдячні за тепло всередині.

Мел знову зв’язався з диспетчером руління, цього разу попросив керівника польотів. Після невеликої паузи в повітрі прозвучав голос керівника.

Кількома словами Мел пояснив свій намір. Що йому було зараз потрібно від авіадиспетчерської служби, це розрахувати, скільки він може очікувати перед тим, як наказати снігоочисникам і ґрейдерам рушати. Як тільки це станеться, то за кілька хвилин борт-перешкоду заберуть зі смуги.

— З того, що ми маємо зараз, — сказав керівник польотів, — зазначений рейс прибуде швидше, ніж ми очікували. Чиказький центр збирається передати радіолокаційне керу­вання нашому пунктові підходу через дванадцять хвилин. Після цього ми обслуговуватимемо рейс ще вісім-­десять хвилин перед посадкою, яка відбудеться щонай­пізніше о 01:28.

Мел глянув на годинник під тьмяним світлом панелі приладів. Він показував 1:01.

— Вибір, якою смугою скористатися, — заговорив керівник польотів, — потрібно буде зробити не пізніше, ніж за п’ять хвилин до посадки. Після цього ми не зможемо змінити курсу.

Отже, це означало, підрахував Мел, що його остаточне рішення потрібно буде прийняти протягом наступних сімнадцяти хвилин, можливо, й менше, залежно від часу передачі радіолокаційного керування літака Чиказьким центром диспетчерському пунктові підходу Лінкольна. Залишалося навіть менше часу, ніж він сказав Джо Патроні.

Мел помітив, що й сам починає пітніти.

Чи варто йому знову попередити Патроні, сказати, що часу вже менше? Мел вирішив, що не варто. Начальник служби техобслуговування вже керував дійством настільки швидко, наскільки міг. Нічого не дасть, якщо виснажити його ще більше.

— «Лінкольн-руління», я «Машина-один», — озвався Мел. — Надавайте мені найновішу інформацію стосовно статусу рейсу на підході. Можемо тримати цю частоту чистою?