Леонід Григорович Кононович - Чигиринський сотник

— Здоров і ти, чоловіче добрий! — одвічає характерник. — А скажи-но, де тут старого Хмеля хутір?

А то ми заблукали!

— А осьдечки повернете, — показав пужалном чоловік, — а далі гай проїдете, далі село, а там буде річка — Тясмин зветься! А на тому боці й Хміль живе. Здалека їдете?

— З Січи, — каже Михась.

— Тільки ж, мабуть, не застанете його…

— А чом?

Почухав потилицю гречкосій.

— Кажуть, узяли його ляхи вчора і в кайдани забили. В цюпі тепер сидить.

— А за що?

— Буцім недобре щось замишляв супроти Польщі та його милости короля…

Зсунув шапку на потилицю характерник і вдарив коня нагайкою. Пустили вони коней учвал і гнали, аж попереду гай стало видко. Тоді збавив ходу Обух і обернувся до Михася.

— Кепські наші діла, сину!

— А що?

— Заклювали круки нашого сокола… Ума не приложу, звідки вони дізналися про нього!

— Та й то правда, — каже Михась. — Ми й самі того не знали донедавна… То що робити будемо?

Подумав Обух і каже:

— Поїдемо на хутір. Напевно ж, там хтось лишився, то скаже нам, що там насправді сталося…

І знову погнав коня. Та не встигли вони у гай заїхати, як затупотіли позаду копита.

— Стій, стій! — заволали грубі голоси.

Озирнулися козаки, а там жене учвал душ із десять. Усі з оружжям, у жупанах та свитах козацьких, а один у панцирі й шоломі з місюркою.

— Тікаймо! — зойкнув Михась.

— Коні потомлені,— каже Обух. — Не втечемо! Стань.

І спинив коня. Тут наздогнали їх козаки і оточили вмить з усіх боків.

— Се ви на хутір до Хмеля дорогу питали? — каже той, що у панцирі з шоломом.

— Ми, — каже незворушно характерник.

— А що вам од нього треба?

— Та діло є одне.

— Яке?

— А про сеє ми з ним будемо балакати, ваша милість! — вбовтнувся у річ Михась.

Глянув на нього той пан і на Обуха перевів погляд.

— А хто ви такі?

— А ти хто?

— Я — полковник Кречовський, а пробуваю на службі у його милости гетьмана Потоцького. А ти?

— А я козак Війська Запорозького, Обухом зовуся. А се джура мій…

— Чув я про тебе, — каже Кречовський. — Характерник, еге?

— Еге.

— І що там на Січі коїться?

Обух стенув плечима.

— Та нічого такого… Живуть собі братчики, звіра б’ють, рибу ловлять…

— А правда, що прийшов за пороги образ Матери Лади і буде велика война з ляхами? — раптом устряв хтось із козаків.

Глянув на нього уважно Обух і каже:

— Правда.

— Он як! — закусив кінчик вуса полковник. — Що ж, поїдете з нами…

— І куди? — питає Обух.

— Ви ж хотіли Хмельницького бачити?

— Авжеж.

— Ото й побачите! — каже полковник. І до козаків: — Пильнуйте їх добре, а то втечуть!

Та й ударив коня нагайкою. Наче вітер, помчали вони прослідком: учвал поминули гай, влетіли у село, що над річечкою розкинулося, а як за царину виїхали, то блиснув удалині Тясмин.

Смеркало вже, і видно було, як сонце сідає за річкою.

— Куди ми прямуємо? — питає Обух у полковника.

— Куди треба! — відтяв той.

Глянув характерник, як Михась уже й пістоля з сідельної кобури тягне. Хитнув Обух заперечно головою, — не роби того, мовляв!

— Чуй, дядьку… — каже тоді Михась до вусатого козака, що побіч нього їхав.

— А що? — питає той.

— Ми у Чигрин їдемо чи куди?

— А ти в сих місцях бував?

— Ні.

— Воно й не диво… Чигрин, хлопче, на тому березі! — І нагайкою показав туди, де сідало