Такехіко Фукунага - Острів Смерті

дух небуття? Хоча той жахливий сон попереджав його про кінець світу, він, Канае, ні разу про нього не згадавши, метушився, як шалений. І тільки тепер, прибувши в Хіросіму, опинився віч-на-віч, як уві сні, з небуттям, з країною смерті.

„А от вона, Мотоко Моегі, давно про це знала,— роздумував Канае.— Коли? Принаймні тоді, коли малювала свій „Острів”, вона була впевнена, що настане кінець цього світу і всі люди вирушать на острів смерті. Після того Мотоко здійснила лише те, що задумала. В її очах моє існування було таким же незначним, як порошинка. їй не виходив з пам'яті тільки острів серед темного моря. Для неї все вмерло, а любов, надія й мир були просто тінями. Від самого початку вона була мертва”.

Канае відірвав очі від Мотоко і глянув на Аяко. Яка між ними різниця? Одна — холодна маска, зречення, друга — от-от прокинеться, всміхнеться і почне йому щось розповідати. „Аяко-сан, ти не мала вмерти! — кричав він мимоволі.— Ти загинула помилково! Ти народилася для життя! Що погубило тебе?”

Він дивився з жалем на Аяко й зі страхом на Мотоко. Його ноги тремтіли, а в мозок, як отруйний газ, проникав моторошний запах кадильних паличок.

У цей час йому здалося, ніби губи Аяко ворухнулися. „Мабуть, це галюцинація”,— подумав Канае й перевів погляд на Мотоко. Її губи теж ніби злегка розтулилися. Він закляк: як уві сні, руки й ноги не слухалися його, навіть крикнути він не міг. Невже дівчата про щось говорять? Канае нічого не чув, але знайшов відповідь на недавнє своє питання: Аяко погубила любов до Мотоко.

„А як же я? Що мені залишилось?” — шепотів він. Дівчата зреклися його. Невже людське життя нічого не варте? Невже все таке пусте? Поки Канае роздумував, густий морок поволі, наче вві сні, заповзав у душу й незабаром поглинув його свідомість — так гасне на далекому видноколі хмара, освітлена останніми променями сонця.

ВНУТРІШНІЙ МОНОЛОГ

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

ЕПІЛОГ. ПРОБУДЖЕННЯ

Канае Сома стояв біля вікна й дивився надвір. Де це було? У палаті на другому поверсі хіросімської лікарні, в покійницькій чи, може, десь-інде й пізніше — через кілька днів, місяців або й років? Одне можна твердо сказати: це було після відвідання хіросімської лікарні.

У кімнаті було темнувато. Хмари заволокли небо, тому крізь невелике вікно сюди проникало небагато світла.

Канае дивився надвір, а думками занурився в себе.

…Прокинувшись, людина намагається пригадати, що їй снилося, та не завжди це вдається. Інколи згадується лише частина сну, а згадане раптом забувається. Отже, найголовніше — це запам'ятати сон, а не бачити його. Щоб він набрав реальних обрисів, його треба описати, як щось минуле. Сон — це складна суміш. Це річка, на дні якої лежить золотий пісок. Питання не в тому, щоб занурити в неї руку, але й добути крупинки золота.

Сон зберігає цінність першовідкриття лише в ту мить, коли він згадується. Іноді його можна вважати рівнозначним життєвому випробуванню. Звичайно, наші емоції спотворюють його, а надія або відчай надають йому трохи іншого відтінку. Не залишається осторонь і уява. Зрештою, хто може збагнути його справжню суть? Хоч би яким суб'єктивним було людське сприйняття, а сон завжди несе в собі об'єктивну правду й доповнює наш життєвий досвід.

Так само дійсність вдається описати тільки як щось минуле. Людина щомиті перебуває віч-на-віч з теперішнім часом, але не може його розпізнати, бо він тече безперервно, як оце світло крізь вікно знадвору. Теперішнє існує в минулому або майбутньому. Котре з них цінне, а котре можна забути, як нецікавий сон? Відповідь на це питання належить майбутньому, але оцінити її можна тільки з позиції минулого. Майбутнє судить минуле. Звичайно, наші успіхи й невдачі в минулому ми зважуємо з позиції теперішнього, наше життя побудоване на свідомому та інстинктивному аналізі власного досвіду. Та якщо з повсякденного потоку подій людина не вихоплює собі чогось значимого, то хіба можна назвати її життя змістовним? Навіть якщо вона, трудячись, мов ломовик, виб'ється на широку дорогу, то без минулого її життя виявиться нікчемним. Тільки оглядаючись назад, людина скрашує своє сьогодні. Пригадуючи минуле, вона може повторити не один раз своє життя. В школі ми згадуємо про дитинство, в університеті — про школу, а в старості — про юність і завдяки цьому в потоці часу зачерпуємо долонею золоті піщинки.

А хіба чуже життя не може служити тій же меті? Скажімо, людина вмирає, і пам'ять про неї кане в забуття. Так само відходить на цвинтар часу й наше теперішнє. Отож якщо ми вміємо виривати з минулого наш, власний час і надавати йому сенсу, то чому цього не можна зробити з часом інших людей? Чому б нам не прожити їхнім життям?

На життєвій дорозі нам трапляється не одне лихо. Часто буває так, що чужу смерть або невдачу ми сприймаємо, як свою. Та я не хочу сказати, що весь наш досвід складається з прикрощів. Просто я вважаю, що людське життя починається саме з такого досвіду, з невдач. Завдяки цьому ми пізнаємо глибинну суть життя і, можливо, навіть