Ернест Міллер Хемінгуей - Твори в 4-х томах. Том 1

— Ви любите Абруцці?

— Так, дуже, люблю.

— Тоді вам слід поїхати туди.

— Це було б справжнє щастя. Жити там, любити бога й служити йому.

— І бути шанованим, — докинув я.

— Так, і бути шанованим. А чом ні?

— Ніяких «ні». Вас неодмінно шануватимуть.

— Не в тім річ. Там, у наших краях, нікого не дивує, що людина любить бога. За це не беруть на глузи.

— Я розумію,

Він глянув на мене й усміхнувся.

— Розумієте, а самі бога не любите.

— Ні.

— Зовсім не любите? — запитав вій.

— Іноді боюсь його, вночі.

— Вам треба б його полюбити.

— Я скупий на любов.

— Ні,— сказав він. — Неправда. Те, про що ви розповідали мені, оті ночі —то не любов. То лише пристрасть і хіть. А коли любиш, прагнеш щось робити задля цього. Прагнеш приносити жертви. Прагнеш служити.

— Я не люблю.

— Ви полюбите. Я певен, що ви полюбите, і тоді будете щасливі.

— Я й так щасливий. Завжди був щасливий.

— То зовсім інше. Ви не можете знати, що воно таке, поки не звідаєте.

— Ну що ж, — мовив й, — якщо колись звідаю, то розкажу вам.

— Я надто засидівсяс й забагато говорю, — він справді занепокоївся тим.

— Ні. Не йдіть. А що ви скажете про любов до жінки? Якби я щиро полюбив якусь жінку — таке теж було б?

— Того я не знаю. Я ніколи не любив жінки.

— А свою матір?

— Так, матір, звісно, любив.

— А бога ви завжди любили?

— Ще змалку.

— Он як, — мовив я. І не знав, що казати далі,— ви славний юнак.

— Еге ж, юнак, — сказав він. — А проте ви називаєте мене отцем.

— Так велить чемність.

Він усміхнувся.

— Мені таки вже час іти, чи не треба щось для вас зробити? — запитав він з надією в голосі.

— Ні. Досить того, що ми поговорили,

— Я передам од вас вітання всім у їдальні.

— Дякую за гарні дарунки.

— Пусте.

— Приходьте ще.

— Прийду. До побачення. — Він легенько поплескав мене по руці.

— Прощавайте, — мовив я місцевою говіркою,

— Сіао, — і собі, сказав він.

У палаті було вже темно, і доглядальник, Що весь час сидів у ногах на ліжку, встав і пішов провести його. Священик подобався мені, і я хотів, щоб він колись таки повернувся в свою Абруцці. У тій нашій їдальні йому просто життя не було, але він тримався з гідністю; одначе я думав тепер про те, як він житиме в рідних краях. У Капракотті, розповідав він мені, біля самого міста є річечка, де ловиться форель. А поночі там заборонено грати на флейті. І коли юнаки співають коханим серенади, вони можуть грати на чому завгодно, тільки не на флейті. Я спитав чому. Виявляється, тамтешнім дівчатам шкідливо слухати флейту проти ночі. Селяни величають тебе хазяїном і, зустрічаючи на вулиці, скидають шапки. Його батько щодня вирушає на полювання й заходить підживитися в селянські хати. Господарі вважають це за честь. Іноземцям там дозволяють полювати лише тоді, як вони подадуть свідоцтво, що ніколи не були під арештом. А на Gran Sasso D'ltalia[109] є ведмеді, але то вже далеко звідти. Гарне містечко Акуїла. Літніми вечорами скрізь прохолода, та й весна в Абруцці найпрекрасніша в Італії. А яка втіха полювати восени в каштанових гаях! Будь-яка птиця добра, бо годується на виноградниках. І підобідку з собою брати не треба, бо селяни вважають за честь, коли ти завітаєш до їхньої хати й попоїси разом з ними…

Трохи згодом я заснув.

РОЗДІЛ XII

Палата була довга, з вікнами праворуч; двері в кінці, вели до перев'язочної. Той ряд ліжок, в якому лежав я, тягся попід глухою поздовжньою стіною проти вікон, а другий— головами до вікон, проти стіни. Лежачи на лівому боці, я бачив двері перев'язочної. У протилежному кінці були ще одні двері, крізь які часом заходили до палати. Коли хтось із поранених був при смерті, навколо ліжка ставили ширму, щоб інші не бачили, як він помирає, і під нижнім краєм ширми видно було тільки черевики та обмотки лікарів і санітарів, а наприкінці звідти подеколи долинало шепотіння. Нарешті з-за ширми з'являвся священик, а потім туди заходили санітари, виносили під укривалом померлого й несли вузьким проходом поміж рядами ліжок, а ще хтось складав і забирав ширму.

Того ранку майор, наш палатний лікар, запитав мене, чи зможу я завтра вирушити в дорогу. Я відповів, що зможу. В такому разі, сказав він, мене повезуть рано-вранці. Мовляв, мені самому краще переїхати тепер, поки не настала літня спека.

Коли тебе піднімали з ліжка, щоб нести до перев'язочної, можна було визирнути у вікно й побачити в садку свіжі могили. Надворі біля дверей, що вели в садок, сидів солдат: він робив хрести й надписував на них прізвища, чин і номер полку тих, кого там ховали. Крім того, він виконував різні доручення поранених і у вільний час змайстрував мені запальничку з австрійської патронної гільзи. Лікарі були дбайливі й справляли враження дуже тямущих. Вони наполягали на тому, щоб перевезти мене в Мілан, де були кращі рентгенівські апарати й усяка машинерія для лікування після операції.

Мені й самому хотілось у Мілан. А вони прагнули швидше вирядити всіх нас якнайдалі в тил, щоб звільнити всі ліжка на той час, як почнеться наступ.

Останнього мого вечора в польовому госпіталі до мене прийшов Рінальді й привів з собою нашого майора. Вони сказали, що в Мілані мене покладуть в американський госпіталь, який тільки-но відкрили. На фронт мало прибути кілька американських санітарних частин, і той госпіталь улаштовано для них, а також для всіх інших американців у італійській армії. В Червоному Хресті таких було чимало. Сполучені Штати оголосили війну Німеччині, але Австрії — ні.

Італійці були певні, що Америка оголосить війну й Австрії, і дуже раділи, що на фронт приїздять американці, нехай хоч із Червоного Хреста. Вони спитали моєї думки, чи президент Вільсон оголосить Австрії війну, — і я сказав: авжеж, не далі, як за кілька днів. Я не знав, чого б нам воювати з Австрією, та коли вже ми оголосили війну німцям, то за логікою мали оголосити й австрійцям. А чи оголосимо ми війну Туреччині? Я сказав, що навряд, бо наш державний орел надто схожий на турецького півня. Та по-італійському дотепу в мене не вийшло, і вони були видимо спантеличені й дивилися з недовірою, отож я сказав: так, мабуть, оголосимо війну і Туреччині. А Болгарії? На той час ми вже