Джек Лондон - Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 05

— Упав на десять, — тільки й сказав він, але всі схвилювалися і мали тепер такий вигляд, ніби кожен ладен був зараз же кинутися до дверей.

— Слухайте! — скомандував Парлі.

Серед тиші далекий прибій видався незвичайно гучним. Море гуркотіло й ревло.

— Починається велика хвиля, — сказав хтось, і всі порвалися до вікон.

У прогалинах між кокосовими пальмами виднів океан, а по ньому одна за одною котилися на кораловий берег величезні буруни. Кілька хвилин люди дивилися на те чудне видовище, стиха перемовляючись, а хвилі більшали просто на очах. Моторошно було дивитися, як бурхає море при мертвому штилі, і люди несамохіть постишували голоси. Вони аж стрепенулися, коли старий Парлі знову закрякав:

— Ще є час вийти в море, сміливе панство. Крізь лагуну ви можете перетягти свої судна причалом.

— Усе гаразд, чоловіче, — сказав Дарлінг, капітанів помічник з «Кактуса», здоровий молодик років двадцяти п’яти. — Буря десь на півдні й минає нас боком. Тут навіть не дмухне.

Усім, хто був у кімнаті, одразу неначе полегшало. Почалася розмова, і дедалі голосніша. Деякі скупники навіть повернулися до столу з перлами.

— Так, так, — перекричав усіх Парлі своїм деренчливим голосом. — Хай настане кінець світу, а вам аби купувати.

— Ми однаково все це купимо завтра, — запевнив його Айзекс.

— Купите в пеклі.

Хор недовірливого реготу розсердив старого. Розлючений, він обернувся до Дарлінга:

— Відколи такі шмаркачі, як ви, знаються на негоді? І хто накреслив на папері шлях ураганів серед Паумотських островів? У яких книжках ви його бачили? Я плавав тут, коли ще найстарший з вас на світ не народився, і знаю, що кажу. Урагани посуваються на схід такою велетенською дугою, що виходить сливе рівна лінія. А на захід вони круто вигинаються. Пригадайте свої карти. А то б як воно вийшло, що ураган дев’яносто першого року затопив Аурі та Гіолау? Причина, мій сміливцю, в дузі, в крутій дузі. За годину або дві — а найбільше за три — почнеться вітер. Ось послухайте!

Розкотистий удар струснув коралові підвалини острова. Будинок здригнувся. Служники-тубільці з віскі та абсентом у руках збилися докупи, мовби шукаючи захисту, і переляканими очима дивилися крізь вікна на потужну хвилю, що шугнула берегом аж до копрової повітки.

Парлі зиркнув на барометр, гигикнув і скоса оглянув гостей. Капітан Ворфілд і собі підійшов подивитися.

— Двадцять дев’ять і сімдесят п’ять, — сказав він. Упав ще на п’ять. Далебі, старий чорт має рацію. Надходить ураган. Хто як, а я вертаюся на шхуну.

— І сутеніє,— майже пошепки мовив Айзекс.

— Господи, немов на сцені,— сказав Грифові Мал гол, подивившись на годинник, — Десята година ранку, а темно, наче смеркає. Світло гасне, і починається трагедія. Бракує тільки урочистої музики.

На відповідь йому розкотистий гуркіт знову струснув острів і будинок. Майже в паніці товариство шугнуло до дверей. У тьмяному світлі спітнілі обличчя здавалися при марними. Айзекс задихався від задушливої спеки.

— Чого ви квапитесь? — крякав і кпив собі з гостей Парлі.— Випийте на прощання, сміливе панство!

Ніхто не зважав на нього. Коли гості скойками облямованою стежкою поспішали до берега, він, висунувши голову з дверей, гукнув їм:

— Не забудьте, панове, завтра о десятій старий Пари продаватиме свої перли!

III

На березі почалася метушня. Один за одним відпливали човни. Ще дужче стемніло. І досі стояла мертва тиша, але піщаний грунт у них під ногами здригався за кожним ударом хвилі. Берегом спокійно походжав Нарій Герінг. Він дивився, як поспішають відчалити капітани та скупники, і осміхався. З ним були троє його канаків і Тай-Готаурі з «Малагіні».

— Сідай у човна та бери весло, — наказав капітан Ворфілд своєму матросові.

Тай-Готаурі неквапом підійшов до капітана, а Нарій Герінг та його канаки тим часом спинилися віддалік.

— Я більше не працюватиму у вас, шкіпере, — заявив Тай-Готаурі нахабно й голосно. Однак вираз його обличчя свідчив про щось інше, бо він підморгував. — Виженіть мене, шкіпере, — хрипко прошепотів він, знов виразно підморгуючи.

Капітан Ворфілд уторопав натяк і собі взявся грати роль. Він підняв кулака й підвищив голос:

— Сідай у човна або я з тебе дух виб’ю!

Канак сердито відступив назад, а Гриф став між ними, щоб заспокоїти капітана.

— Я працюватиму на «Нугіві», — сказав Тай-Готаурі і рушив до Герінга.

— Вернися сюди! — гримнув капітан.

— Він вільна людина, шкіпере, — озвався Нарій Герінг. — Він плавав зі мною колись і тепер знов хоче плавати, от і все.

— Мерщій сідайте, нам треба на шхуну, — сказав Гриф. — Дивіться, як сутеніє.

Капітан Ворфілд скорився, але, відчаливши, він став на кормі, погрозився на берег кулаком і гукнув:

— Я ще порахуюся з тобою, Нарію! Ти в нас єдиний шкіпер, що краде чужих матросів. — Він сів і, притишивши голос, промовив — Тай-Готаурі щось надумав, тільки не знаю що.

IV

Коли човен підійшов до «Малагіні», до них через поруччя нахилився Герман. Обличчя в нього було стурбоване.

— Барометр упав до самого низу, — заявив він. — Очевидно, заходить на ураган. Я звелів приготувати ще одну верпу з правого боку.

— Приготуйте і великого якоря, — наказав капітан Ворфілд, перебираючи на себе команду. — Та хай хтось підніме цього човна. Перекиньте його на палубі догори дном і добре прив’яжіть.

На палубах усіх шхун люди готувалися зустріти бурю. Побрязкували ланцюги; то та, то інша шхуна піднімала якоря або кидала другого. У кого були три якорі, як на «Малагіні», ті готувалися кинути їх, коли визначиться напрямок вітру.

Рев могутнього прибою дедалі зростав, проте лагуна все ще лежала гладенька, мов дзеркало. На піску, де стояв будинок Парлі, усе завмерло. Не було нікого видно ані біля повіток на човни й на копру, ані біля комор з мушлями.

— Я не від того, щоб підняти якорі та вийти в море, — сказав Гриф. — І так би й зробив, якби тут було відкрите море. Але нам стоять на перешкоді з півночі й зі сходу оті ланцюги коралових островів. То, мабуть, найбезпечніше сидіти вже тут. Як ви гадаєте, Ворфілде?

— Я згоден з вами, хоч лагуна в бурю — це не якесь там озерце з млинком. Цікаво, звідки наскочить вітер. Гляньте! Одну копрову повітку Парлі вже змело.

Вони побачили, як пінява хвиля підняла й завалила очеретяну повітку, а тоді перекотилася через піщаний вододіл у лагуну.

— Перехопилася! — скрикнув Малгол. — На початок не погано. Онде знов іде!

Нова хвиля підкинула вгору знівечену повітку й гепнула на пісок. Третя хвиля розтрощила її на друзки й понесла до лагуни.

— Коли б швидше буря, то, може,