Рей Бредбері - Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

— На чому ми вчора спинилися, Піп?

— На мадам Дефарж, що сиділа й плела. Він упустив саквояж на підлогу.

— Мадам Дефарж… так-так… ага. Пиши, Піп: “Мадам Дефарж…”

Він сів на краєчку ліжка, і руки його почали рухатись — неспокійно совалися, стискали одна одну, спліталися й розпліталися, — і він дивився на них і говорив, а я записував, і він знову говорив, усе палкіше та палкіше, і так аж до світання…

— Доброго ранку, містере Діккенс!

Я з розгону всівся на стілець у їдальні. Містер Діккенс уже впорався з половиною млинців, що чималим стосиком височіли в нього на тарілці.

Я надкусив свого млинця й побачив на столі між нами ще більший стосик списаних аркушів.

— Містере Діккенс… — мовив я. — Це “Повість про двоє міст”? Ви її… закінчили?

— Зроблено. — Містер Діккенс не підвів очей від тарілки. — Встав о шостій.

Працював як віл. Зроблено. Докінчено. Крапка.

— Ура! — вигукнув я.

Десь у далині почувся паровозний гудок. Містер Діккенс випростався на стільці, тоді раптом підхопивсь і, покинувши недоїдений сніданок, вискочив з їдальні. Я почув, як грюкнули надвірні двері, вибіг на веранду й побачив його вже на півдорозі до хвіртки, із саквояжем у руці. Він повернув до станції і йшов так швидко, що мені довелося раз по раз забігати йому наперед.

— Містере Діккенс, книжку ви закінчили, це так, але ж іще не видали!

— Доручаю подбати про це тобі, Піп.

Він швидко простував далі. Геть захекавшись, я мусив наздоганяти його.

— А як же буде з Девідом Копперфілдом?.. І з Крихіткою Дорріт?..

— Вони твої друзі, Піп?

— Ваші, містере Діккенс. А як ви про них не напишете, вони ж і не житимуть!

— Якось обійдуться.

Він завернув за ріг. Я вистрибом метнувся за ним.

— Чарлі, заждіть!.. Я придумаз для вас… нову назву! “Піквікський клуб”, атож, “Записки Піквікського клубу”!

Було чути, як поїзд під’їжджає до станції. Чарлі побіг чимдуж.

— А потім “Холодний дім”, Чарлі, і “Важкі часи”, і “Великі… — послухайте, містере Діккенс! — …сподівання”! Ох ти ж боже мій!..

Він був уже далеко попереду, і мені лишалося тільки гукати йому навздогін:

— Гаразд! Ідіть собі! Їдьте! А я знаю, що мені робити! Не буду я більше вас читати, ви цього не гідні! Не буду! І не думайте, що я тепер стану дочитувати “Повість про двоє міст”! Дзуськи! Не стану! Ніколи!..

На станції забамкав дзвін. Паровоз засичав парою. Але містер Діккенс сповільнив ходу. Потім спинився посеред тротуару. Я підійшов і став, дивлячись йому в спину.

— Піп, — тихо мовив він, — ти це серйозно кажеш?

— Ех ви! — вигукнув я. — Та ви… ви просто… — Я шукав у пам’яті потрібних слів і зрештою натрапив. — …просто тьху! Плюнути й розтерти!

— Та ти що, Піп!

— Що, що! Начхати мені, що там буде далі з тим Сідні Картоном!

— Це ж найкраща річ з усіх, які я досі написав. Тобі треба прочитати її, Піп.

— Чому це?

Він обернувся й поглянув на мене великими сумними очима.

— Тому що я написав її для тебе.

Мені тільки й стало сили тихо огризнутися:

— То й що?

— А те, — відказав містер Діккенс, — що я вже спізнився на поїзд. Наступний буде через сорок хвилин…

— Тоді ви маєте час.

— На що?

— На те, щоб познайомитися з одною людиною. Познайомтеся з нею, Чарлі, і тоді я дочитаю вашу книжку… Нам туди, Чарлі, отуди.

Він знову спинився.

— Туди? До бібліотеки?

— Десять хвилин, містере Діккенс, дайте мені десять хвилин. Усього десять, Чарлі, зробіть ласку.

— Десять?

Та зрештою він дозволив мені провести себе, мов сліпого, сходами бібліотеки, і ми разом тихенько прослизнули в двері.

У бібліотеці було наче в кам’яному кар’єрі, над яким десять тисяч раків не випадало дощу.

Прислухаєшся в один бік — тиша.

Прислухаєшся в другий — анішелесь.

Здавалося, там пролягла смуга часу між уже зробленим і ще не зробленим. Ніхто там не помирав. Ніхто не народжувався. Бібліотека з усіма її книжками просто була.

Ми — містер Діккенс і я — стояли на краю тієї тиші й чекали.

Містер Діккенс тремтів. І мені раптом спало на думку, що за ціле літо я ні разу його тут не бачив. Мабуть, він боявся, що я зараз поведу його до полиць з романами і там стоятимуть усі його книжки — вже написані, надруковані, оправлені, випущені в світ, не раз видані читачам, прочитані й знов поставлені на полиці.

Та не такий я був дурний. І все ж таки він узяв мене за лікоть і прошепотів:

— Піп, навіщо ми прийшли? Ходімо звідси. Тут же… — Прислухайтесь! — прошепотів я.

Десь далеко, за рядами полиць, було чути такий звук, наче там переверталась уві сні велика міль.

— Бог мені свідок, — мовив містер Діккенс, розширивши очі, — я знаю, що воно таке.

— Авжеж.

— Добре знаю цей звук, — додав він, дослухаючись, і кивнув головою. — Там хтось пише.

— Ваша правда, сер.

— Пише пером… І пише…

— Ну-ну?

— Вірші! — пошепки вигукнув містер Діккенс. — Атож. Побий мене бог, Піп, десь там далеко, наче ген під водою, хтось пише вірші. Ось послухай! Чуєш? Розгін, розгін, стоп, і знов розгін, і знов, і знов… То не цифри, Піп, не числа, не якісь там сухі матерії, ти чуєш, як легко біжить перо, як воно пурхає по папері? То поезія, богом присягаюся, сер, то, безсумнівно, поезія!

— Мем! — покликав я.

Міль затихла.

— Не заважай їй! — цитьнув на мене містер Діккенс. — Сполохаєш натхнення. Нехай собі пише.

Міль знову заворушилася.

— Мем! — покликав я ще раз, тихо, але вимогливо.

У проходах між полицями зашурхотіло.

І ось вона з’явилася перед нами, головна бібліотекарка, жінка непевного віку — не молода й не стара; непевного кольору — не смуглява й не бліда; непевного зросту — не низька й не висока, але досить тендітна; жінка, що часто розмовляла сама із собою в сутіні між припалих порохом полиць, ледь чутно, ніби там шелестіли сторінки книжки, і пересувалася зовсім безгучно, мов на невидимих коліщатах.

Вона простувала до нас, і її обличчя було мов притінена лампа, а погляд ніби освітлював їй дорогу. Уста її ворушилися, перебираючи слова у місткому сховищі за її замріяними очима.

Чарлі пильно читав з її уст. Тоді кивнув головою. Він чекав, поки вона зупиниться і її погляд упаде на нас. І все-таки це вийшло несподівано. Вона аж охнула й засміялася сама із себе.

— А, це ти, Дуг, і з тобою… — Вона впізнала Чарлі, і очі її потепліли. —