О. Генрі - Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели

Ватажок під’їздить до мене впритул і водить дулом своєї рушниці так, ніби хоче взяти на приціл увесь мій фасад.

— Стій, ні з місця, — каже він, — поки я з тобою належним чином не проведу відповідної бесіди.

— Стою, — кажу. — Я ж не глухонімий і не виявлятиму непослуху вашим розпорядженням.

— Ми розшукуємо, — каже він, — Чорного Вілла, який у травні місяці цього року пограбував швидкий поїзд на Канзас-Техаській залізниці, привласнивши собі незаконно п’ятнадцять тисяч доларів. Ми обшукуємо всі ранчо й перевіряємо кожного підозрілого. Як твоє прізвище і що ти робиш на ранчо?

— Начальнику, — кажу я, — моя професія — Персіваль Сент-Клер, а звуть мене чабаном. Сьогодні я загнав до кошари своє стадо телят... чи то пак ягнят. Завтра мають прибути нишпорки, щоб поголити їх, тобто постригти під машинку...

— Де господар ранчо? — питає мене ватажок.

— Один момент, начальнику, — кажу я. — Чи не було обіцяно, так би мовити, премії тому, хто спіймає цього запеклого злочинця, якого ви згадали у своїй передмові?

— Оголошено винагороду в сумі тисяча доларів, але тільки тому, хто його схопить і викриє. Що ж до якоїсь нагороди за повідомлення про його місцеперебування, то про це в оголошенні нічого не сказано.

— Схоже, днями буде дощ, — кажу я, втративши раптом всякий інтерес до розмови, і дивлюсь у лазурну блакить неба, де немає ані хмаринки.

— Якщо ти знаєш координати, дислокацію чи міграцію вищезгаданого Чорного Білла, — каже він своїм страшним поліцейським жаргоном, — то ти підлягаєш кримінальній відповідальності за приховування відомостей.

— Чув від проїжджого, — прикидаюсь я дурником, — що один мексіканець у крамничці Піджіна в Нуесесі казав одному ковбоєві на ім’я Джек, ніби він чув, що двоюрідний брат одного вівчаря два тижні тому в Матаморасі бачив Чорного Білла.

— Послухай-но, Язик-за-зубами, що я зроблю, — каже ватажок, прицінюючись поглядом, скільки можна буде у мене виторгувати. — Якщо ти наведеш нас на Чорного Білла, я заплачу тобі сто доларів з моєї власної... з наших власних кишень. Це немало, — каже він. — Адже по закону тобі нічого не належить. Ну, то як?

— Гроші на бочку? — питаю я.

Ватажок оперативно радиться зі своїми вояками. Вони вивертають кишені й досліджують їхній вміст. Усі гуртом натрусили сто два долари тридцять центів готівкою й купку жувального тютюну на тридцять один долар.

— Під’їдь, начальнику, ближче, — кажу я, — й нахилися нижче.

Він так і зробив.

— Я чоловік бідний і упосліджений, — кажу йому. — Ганяю, мов той пес, за дванадцять доларів на місяць, намагаючись не розпустити тварин, які тільки й думають про те, щоб порозбігатися. Я, — кажу, — ще не дійшов до такого занепаду, як штат Південна Дакота, але й моє становище — катастрофа для людини, яка досі бачила баранів хіба що у вигляді баранячих відбивних. Я зубожів тому, що не справдилися мої мрії, і ще в цьому винні енна кількість рому та особливого сорту коктейлю, який подають на Пенсільванській залізниці на всіх вокзалах від Скрантона до Цінціннаті: суміш сухого джину, французького вермуту, соку з одного лимона й добрячої дози померанцевої гіркої. Якщо колись побуваєте в тих краях, неодмінно скуштуйте. І все-таки, — кажу, — я ще ніколи не підводив друзів. Я був вірним їм, коли вони жили розкошуючи, і ніколи не зрікався їх, коли попадав у халепу. Але, — веду далі, — тут не зовсім дружба. Дванадцять доларів на місяць — це скоріше можна назвати далеким знайомством. Червоні боби й кукурудзяний хліб — це навряд чи підходяща пожива для дружби. Я бідний чоловік, — кажу, — і маю матір удовицю в Тексаркані. В домі ви знайдете Чорного Вілла, кажу, — він спить на койці в кімнаті праворуч. Він той, хто вам потрібен; у цьому я пересвідчився з його слів і розмов. Зрештою, до певної міри він був мені другом, — пояснюю, — ніколи я не скотився так низько, ніякі скарби всіх копалень Гондоли не спокусили б мене зрадити його. Але, — кажу я, — щотижня половина бобів була червива, а дров завжди не вистачало.

— Ви краще йдіть обережніше, джентльмени, — попереджаю я. Іноді він буває нестриманий і, пам’ятаючи про його недавню професію, можна ждати всяких сюрпризів, якщо заскочити його зненацька.

Вершники злазять на землю, прив’язують своїх коней, знімають з передків усю амуніцію та іншу бойову техніку, й навшпиньки заходять до будинку. А я дибуляю назирці, немов Даліла, коли вона вела Філіпа Стейна до Самсона[481].

Командир загону щосили термосить Огдена, щоб розбудити його. Тільки-но він схоплюється з койки, як іще двоє шукачів винагороди хапають його за руки й за ноги. Огден хоч худий, однак з біса міцний, і дарма що сили нерівні, так пригощає напасників, що любо-мило глянути.

— Що це значить? — питає він, коли його нарешті подужали.

— Ви попалися, містере Чорний Білле, — каже начальник. — Ото й усе.

— Це порушення закону, — заявляє Генрі Огден, розлютившись іще дужче.

— То було порушення закону, — відказує охоронець миру й добра. — Канзас-Техаський експрес вас не чіпав, а за пустощі з казенними пакунками по голівці не погладять.

Він умощується Генрі Огденові на живіт і починає старанно й скрупульозно нишпорити в його кишенях.

— Ви ще в мене попрієте за ці фокуси, — каже Огден, тим часом і сам уже добряче впрівши. — Я можу довести, хто я такий.

— Я теж можу, — каже ватажок і виймає з внутрішньої кишені піджака Огдена жменю новеньких банкнотів Другого Державного банку міста Еспінози. — Жодна з ваших фальшивих візитних карток не скаже більше, ніж ця валюта, якщо ви почнете викручуватись. А тепер вставайте, поїдете з нами спокутувати свою провину.

Генрі Огден злазить з койки й пов’язує краватку. Після того як у нього знайшли банкноти, йому наче заціпило.

— Бач, до чого домудрувався, — захоплено каже шериф. Зашився в таку діру й купив собі невеличке овече ранчо. Адже тут і голос людський рідко почуєш. Хитра схованка, я такої ще зроду не бачив, — каже він.

Один з його підручних іде до загороди для стрижки овець і знаходить там другого чабана, мексиканця на прізвисько Джон-Дивак; той сідлає Огденового коня, а всі