Мирний - Повія, Мирний

не при­хо­диться, - по­вер­нувсь пи­сар. - А мо­же, во­на не змерз­ла. Мо­же… Тре­ба ста­но­во­го до­жи­да­ти.

- А справ­дi, ма­буть, так.

- Так, так, - за­гу­кав жид. - А хто ме­нi зап­ла­те за те, сцо я не бу­ду тор­гу­ва­ти?

- Чому не бу­деш? Хi­ба во­на то­бi ход зай­ня­ла?

- Ну, то сцо, сцо не ход? А хто пi­де у лав­ку? Ну? - гу­кав жид.

- А чо­го ж ти вист­роїв та­кий за­ти­шок. Ду­ма­ла, бач, нiч у йо­му пе­ре­си­дi­ти, та не ви­дер­жа­ла! - хтось жар­ту­вав до жи­да.

Жид, плю­ючись, по­бiг у ха­ту. На­род го­мо­нiв, веш­тав­ся, од­нi од­хо­ди­ли, дру­гi над­хо­ди­ли, пе­ре­хо­ди­ли з мiс­ця на мiс­це, тов­пи­лись, ди­ву­ва­лись, хто во­но, вiд­кi­ля.

- Та вже ж у грiх не впа­де­мо, ко­ли об­шу­каємо! - ска­зав стар­ши­на i пос­лав ру­ку пiд ган­чiр'я. Вiн дов­генько рив­ся i ви­тяг з-за па­зу­хи якусь не­ве­лич­ку в'язан­ку. Роз­гор­нув - шма­ток па­пе­ру. Пи­сар так i вп'явся очи­ма. "Крестьянка с. Марьянов­ки Хрис­ти­на Пи­ли­пов­на При­ти­ки­на".

- Христя! - скрик­нув Ки­ри­ло. - Во­на, во­на! За батьком пi­ш­ла. I батько змерз, i її не ми­ну­ла та ж до­ля.

- Христя? Це та, що в Ко­лiс­ни­ка бу­ла?.. На ху­то­рi про­жи­вал­а? - за­го­ло­си­ли лю­ди.

- Вона ж.

- Та ж бу­ла з но­сом, а ця без но­са.

- Мало чо­го що без но­са. За­те, бач, у го­ро­дi ве­се­ло жи­ла, - пiд­хо­пи­ли на зу­бок жiн­ки.

- Довiялася!

- Отак усiм тим по­вi­ям бу­де!

I жiн­ки по­ча­ли роз­хо­ди­тись. За ни­ми чо­ло­вi­ки. Лю­дей по­рiд­ша­ло, хто пi­шов до церк­ви, хто до­до­му. Стар­ши­на з пи­са­рем поїха­ли в во­лость, на­ка­зав­ши Ки­ри­ло­вi сторожи­ти­. Той сiв по дру­гий бiк лав­ки i сум­но ди­вив­ся на Хри­стин­е без­но­се ли­це. Дех­то з лю­дей пiд­хо­див, пи­тав­ся у йо­го, хто та­кий, i, по­чув­ши, мер­щiй iшов да­лi.

Аж ось зда­лi по­чу­ло­ся: "Цоб! цоб! цоб!" - до­но­сив­ся скрип, го­мiн. Не­за­ба­ром з ву­ли­цi витк­ну­лась од­на паро­виця во­лiв, да­лi дру­га, тре­тя, чет­вер­та. Са­ни ши­ро­кi, пов­но на­ван­та­же­нi лан­ту­ха­ми.

- Здоров, Ки­ри­ле! - обiз­вав­ся пер­ший чо­ло­вiк, зоста­но­ви­вш­и во­лiв.

- Здоров.

- А що се тут си­диш?

- Сторожу он мерз­лу…

- Кого?

- Христю знав?

- Яку?

- А що в Ко­лiс­ни­ка жи­ла.

- Аякже! - скрик­нув чо­ло­вiк. - Доб­ра ду­ша бу­ла.

- Ото ж во­на!

Чоловiк пi­дiй­шов по­ди­ви­тись. За ним i дру­гi по­го­ни­чi. Вий­шов i жид, пев­но, то­го, чи не вiзьмуть проїжджi пiв­кварти. По­чав­ся го­мiн, спо­мин­ки. Зга­да­ли Ко­лiс­ни­ка, зга­дали й Хрис­тю.

- Лихий вiн був, та во­на здер­жу­ва­ла, - ка­зав Ки­ри­ло.

- Уже який вiн не ли­хий був, а все кра­щий, нiж те­пер на­стало, - хва­лив­ся один з по­го­ни­чiв. I по­чав роз­ка­зу­ва­ти, як Ло­ша­ков, ку­пив­ши зем­лю, здав її у орен­ду Крав­чен­ко­вi. А се - про­пасть не чо­ло­вiк! I пiд зем­лею знає, що ро­биться. Чи дав­но по­го­рiв, а от як роз­жив­ся, ти­ся­ча­ми во­ро­чав. Оде йо­го пше­ни­цю ве­зе­мо у го­род.

- У го­род! - глу­хо за­бу­бо­нiв Ки­ри­ло. - Все у го­род, все у го­род! Ту не­на­жер­ли­ву прiр­ву нi­чим не за­га­тиш: скiльки не да­вай, усе ма­ло, все пе­ре­ве­де. Оце, бач, що зро­бив го­род, - ука­зав вiн на Хрис­тю, - що за дiв­ка бу­ла - i здо­ро­ва, i кра­сива. А за­по­па­ла у го­род - вис­мок­тав все з неї, що мож­на бу­ло вис­мок­та­ти, та й ви­ки­нув ка­лi­ку у се­ло змер­за­ти!

- Сцо ти, Ки­ри­ло, пле­теш дур­не? - умi­шав­ся жид. - А що б во­но бу­ло, як­би го­ро­ду не бу­ло? Де б ви дi­ва­ли свiй хлiб? На те i се­ло, щоб хлiб ро­би­ти, а го­род бу­де ку­пу­ва­ти. У се­лi ро­бо­та, а в го­ро­дi - ко­мер­цiя.

- Ох, чую я, - зiтх­нув­ши, мо­вив Ки­ри­ло, - не­за­ба­ром твоя ко­мер­цiя цiл­ком нас прог­ли­не з ду­ша­ми!

Погоничi, слу­ха­ючи ту роз­мо­ву, за­ду­ма­ли­ся… Пе­ред ни­ми сто­яла гiр­ка се­лянська до­ля… б'єшся-б'єшся, а городсь­ка ко­мер­цiя все пе­ре­ве­де!

- Ну, чо­го, дядьки, за­ду­ма­ли­ся? Час уже пог­рi­ти­ся, а то ще по­мерз­не­те. Ну­те, лиш, усип­лю пiвк­вар­ти. За про­воз пше­ни­цi, пев­но, доб­рi гро­шi заб­ра­ли.

Дядьки по­ну­ро по­ди­ви­ли­ся на жи­да, зiтх­ну­ли i пiш­ли до своїх са­ней. Во­ни вез­ли пше­ни­цю у го­род не за гро­шi, а за од­ро­бi­ток. Крав­чен­ко зда­вав їм зем­лю по де­сять руб­лiв за де­ся­ти­ну i по тиж­ню ро­бо­ти.

Тiльки че­рез тиж­день Хрис­тю по­хо­ва­ли. По­ки виїхав ста­новий, по­ки слiдст­вiє зро­бив, днiв п'ять увiй­шло. А там зно­ву за­тяг­лося… Як i де хо­ва­ти? Ста­но­вий ска­зав - по-хрис­ти­янськiй, та ба­тюш­ка не рi­шив­ся без бу­ма­ги. По­ки бу­ма­га прий­шла - i тиж­день ми­нув. По­хо­ва­ли її по-христи­янськiй у са­мо­му глу­хо­му кут­ку кла­до­ви­ща, бi­ля ро­ву, вiд до­ро­ги. Об тiм уже бiльш усього Фе­дiр ста­рав­ся. Вiн пра­вив за ба­тюш­ку i бi­гав по се­лу зби­ра­ти на по­хо­ро­ни. Хто що дасть - хто ли­ху со­ро­чеч­ку, юп­чи­ну, хто ко­ряк яко­го хлi­ба. Кар­по Здiр роз­щед­рив­ся i, пе­рех­рес­тив­шись, аж два кар­бо­ван­цi ви­ки­нув. Лю­ди ка­за­ли, що не зiг­нув­ся б Кар­по i де­сять ви­ки­ну­ти, - вiн з При­ти­чи­но­го доб­ра розжив­ся. На тi зiб­ра­нi гро­шi Фе­дiр i хрест пос­та­вив, i по­веснi виш­ню по­са­див. Чор­на Ївга, гу­ля­ючи по шин­ках, смiял­ася, що Фе­дiр, знать, не за­був пер­шо­го ко­хан­ня. Гор­пина ла­ялась.

- Чудна ти! Се ж не для се­бе, се для ду­шi, хрис­ти­янської ду­шi, - умов­ляв вiн жiн­ку.

- Дурний, лап­сай ти! Прав­ду ка­зав по­кiй­ний батько, що во­на те­бе ко­ша­чим моз­ком на­поїла. I на­поїла!

Федiр мовч­ки ро­бив своє. Вiн пiс­ля Грицько­вої смер­тi нас­лi­ду­вав йо­го доб­ро i зов­сiм би за­мож­ним зро­бив­ся, ко­ли б пильну­вав од­но­го. А то на всi сто­ро­ни ки­дається, то шев­цем би вiн зро­бив­ся, то сто­ля­ром би став. На­ку­пе стру­менту, поб'ється тиж­день-дру­гий та й ки­не. Од­но­го тiльки - церк­ви не ки­давсь та па­ла­марст­ва. Ще до то­го з Христи­ною смер­тю став мов щи­рi­ший.

Ну, а дру­гi? Дру­гi? Ти­мо­фiя на вiй­нi заст­ре­ли­ли. У Кири­ла Ориш­ка умер­ла. Щось цi­лий тиж­день уми­ра­ла. Лю­ди ка­зали, то че­рез те, що вiдьма. Ки­ри­ло сам зно­ву зро­бив­ся де­сят­ни­ком при во­лос­тi. Хоч з йо­го i де­сят­ник та­кий був, та об­щест­во ува­жа­ло йо­го лi­та. Довб­ня умер у гос­пi­та­лi, Ма­ри­на i до­сi жи­ве у тiй ха­тi, у якiй її зас­та­ла Хрис­тя, та вiється з мос­ка­ля­ми. Ло­ша­ко­ва наз­на­чи­ли у Польщу гу­бе­р­н­а­тором. Вiн узяв Про­цен­ка з со­бою за пра­ви­те­ля, а Кни­ша - за по­лiц­мей­сте­ра. I та­кi з їх вий­шли вiр­нi та щи­рi слу­ги, що Ло­ша­ков не­за­ба­ром на­го­ро­див обох здоровенни­ми по­льськи­ми маєтка­ми. Ру­бець i до­сi член­ствує у земст­вi. Зе­мст­во са­мо пе­ре­чис­ти­ли. Те­пер у йо­му бiльше па­на, нiж сi­рої сви­ти. Про те бу­ло мар'янiвськiй го­лотi бай­ду­же, во­на на од­не скар­жи­ла­ся: зем­лi об­маль, i лiз­ла бiльше в го­род у най­ми, а як про земст­во, бу­ва, зай­де рiч, то в неї один од­каз: "Що то земст­во? Од­на тiльки дряч­ка!" Не тiї, прав­да, спi­ва­ли мар'янiвськi ду­ки, от як Кар­по Здiр. Вiн був