Олексій Опанасович Кацай - Капітан космічного плавання

відчуваючи, як усе його тіло млосно пашіє, м‘якшає й розтікається долі розплавленим воском, — не лякайся, Соню, це я…

Зробив величезне зусилля і таки вийшов на дніпровський беріг, освітлений дивним захмарним світлом, відчайдушно не відводячи погляду від оголеної дівчини. І раптом, так саме відчайдушно, ця дівчина відвела руки убік, відкриваючись назустріч йому усією своєю голизною.

Вражено зойкнувши, замовк отой незрозумілий соловей, хитруватий вітерець шурнув поміж віт та ніг, і, набираючи силу, огорнув собою і вологе тіло Такаманохари, і обпалене — Кременчука.

— Холодно, — шепнула Сонька, припадаючи до Богдана, обіймаючи його обома руками і наближаючи, наближаючи свої м‘які пухкі губи до його — жорстких і геть пошерхлих.

Зашурхотів крізь вітер впалий кашкет, а Богдан вже підхоплював дівчину на руки, притискав до себе, обігріваючи її кожною клітинкою свого тіла і ніс крізь ніч до далекого й гойдливого намету, обережно ступаючи по іскристому піску й лискучим травам. Наче по сузір‘ям ступаючи. І не було ані думок, ані слів… Ані сумнівів, ані невпевненості… Було лише величезне й радісне відчуття вільного руху. Відчуття того, що все правильно робиться в цьому світі. Відчуття свободи.

***

Вони лежали поряд одне одного, намагаючись не розплескати того, що тільки-но відбулося поміж ними. Того, що з‘єднало їх світлою довірою і мудрим спокоєм. Голова Соньки притиснулась до оголених грудей Богдана, а він ласкаво перебирав пальцями її жорстке коротке волосся.

Вітер зовні посилився й грайливо тріпотів тканиною намету, крізь яку іноді проточувалося срібно-синє непевне сяєво. Мабуть, хмари розходилися і Місяць іноді викочувався з-за них.

Десь вдалині щось тенькнуло, наче хтось необережно струну зачепив.

— Нкса? — запитально шепнув Кременчук.

— Угу, — сонно відгукнулася Такаманохара, — він.

Берегом з бандурою вештається. Не чіпай його. Сумує хлопчик. Щось із ним останнім часом не того…

— А зі мною „того”? — вдавано обурився Богдан, цілуючи Соньку в щоку. — Як ви мене до Гременця притаскали?..

Через кордони, без віз та митниць?.. Знову підступністю вашою японською?

— Підступністю, підступністю… — заусміхалась дівчина.

— Побачив би ти себе з боку, коли в лікарні із кулаками на мене поліз. І на снодійне нарвався… Я зобов‘язана була його тобі дати.

Сонька перекотилася на спину і задумливо втупилася в тріпотливу стелю намету. Богдан ворухнувся і тепер його обличчя нависло над обличчям дівчини.

— Для чого?

— Ти дуже збуджений був.

— Для чого? Адже шприц в тебе був напоготові. В кишені тримала.

— Розумієш… — почала було Такаманохара, але осіклась і вперто метельнула головою, відчуваючи, що брехати капітану їй стає все важче й важче. Та й не хотіла вона цього після того, що відбулось поміж ними. І не саме зараз відбулось, а за увесь час їхнього знайомства. — Розумієш, Богдане, ти правильно оцінив ситуацію і правильно вимагав консула. Хоча моє керівництво вже було не проти того, щоб повернути тебе на батьківщину. Але це повернення вимагало певних процедур. — І я міг би завадити їхньому впровадженню…

— Я ж кажу, що ти майже завжди вірно оцінюєш ситуацію. І щоб ми без тебе робили, Богдане!

— Не підлещуйся…

— Та ні, насправді… Я була дуже розгублена після аварії… Потім загинули мої друзі… Потім розпочалось те, що не було передбачено жодною інструкцією і жодною програмою експерименту… Я про оте кидання нас по усіх всесвітах. Чи Метавсесвіту?

— Не відволікайся, — строго мовив Богдан. — Давай з самого початку…

— А що „спочатку”? Ми дійсно працювали над новим типом космічного літального апарату. Вірніше, над новим типом його рушія. Адже плазмо-реактивний, який в сучасних ракетах використовується — це просто кам‘яний вік якийсь! Ним не можна завоювати космос. Хіба що на ближні орбіти сяке-таке причандалля викинути.

— Не відволікайся.

— Так бісить же тупість ця реактивна!.. Економічно вигідно, економічно вигідно… Ну, гаразд… Отже, Богданчику, я за основним фахом — фізик. В третьому поколінні. Ще дід мій розпочав цю роботу. А батько довів, що прямолінійний рух у всесвіті — вторинний. Первинним є рух обертальний.

— Ну, тут ви щось не теєчки… — відкинувся й собі на спину Кременчук, прислухаючись до того радісного відчуття легкості й свіжості, на яке він звернув увагу ще тоді, коли прикинувся в цьому наметі. Це відчуття не зникало. Навпаки, опісля тривалих хвилин любощів зростало, переповнювало і його власне тіло і тіло — Богдан вірив в це! — Такаманохари. — Щось ви не того… — повторив розслаблено. — Я, звісно, не фізик-хімік-алхімік, але ще зі школи пам‘ятаю, що справжній абсолютний рух є саме прямолінійним і таким, що немає прискорення. Крім того, — захихотів раптом, — ми з тобою тільки-но довели, що абсолютно фундаментальним рухом є рух прямолінійнопоступальний… Туди-сюди… туди-сюди…

— Лобуряка безсоромний! — обурилася Сонька й закип‘ятилась: — Прямолінійний!.. Без прискорення!.. То все є смердючий спокій, щоб знав. Бо, щоб знав, у всесвіті немає не викривлених просторів. Це ще Ейнштейн ваш довів. Тоді як же у цих кривулинах прямолінійно рухатись можна?! А як не прямолінійно, то обов‘язково й прискорено.

— Не відволікайся… — знову сонно промимрив Кременчук.

— Гаразд, не буду… Коротше, дід з батьком були теоретиками, а я стала практиком. Гурт розумних хлопців і дівчат сколотила. І нашою командою був таки створений принципово новий тип рушія. Рушія, заснованому на обертальному русі. „Софія” мала не ковзати по простору, а проколювати його.

— Це я помітив.

— Ні, не помітив. Це, що ти помітив, мало інший характер.

— Ага. От тільки Дарт Вейдер цей характер ще краще помітив. Он як кутасті його…

— Саме з них все й розпочалося… — зітхнула Сонька. — Ми здійснювали перший експериментальний політ. В близькому космосі. Майже на орбіті. А тут — ці жевжики!..

Ми звісно, вражені були. Не зорієнтувалися. А вони на нас без попередження напали. Апарат пошкодили… Зброї в нас не було. Прийшлося тікати. І на вимушену посадку йти.

Далі ти знаєш.

— Та чого ж, дурні голови, про