Микола Олександрович Бакума - Золотий маг. Книга 1. Зерно

за що отримав грізний рик у відповідь. Двері воза відчинилися і на них вилилося яскраве світло від факела. Очі звикли до темряви й нічого не змогли розглядіти, крім яскравої плями. Хтось відсунув факел убік і Нік побачив суворе обличчя Магістра Целмаліт.

— Атавхаї, Ніку, Ластерку! Ну, молодці. Герої, теж мені, — не втрималася, щоб їх не насварити Целмаліт. — Швидко сказали мені, що трапилося.

— Доброї ночі, Магістре, — вирішив віддуватися за всіх Нік. Він знав, що злість Целмаліт удавана. Вона дуже за них переживала. — Коротенько ситуація наступна. Найтяжчий Атавхаї. У нього сильні два поранення в живіт, ну і дрібниці ще. Говорити він не може. Я його перемотав як міг, але йому зовсім погано. У Ластерка, судячи з усього, перебита рука, велика кусано-рвана рана ноги і пару поверхневих ран. У мене дурниця. Атавхаї розірвав мені плече. Випадково. Руки та спина в опіках. В принципі терпимо, але крові багато втратив. За нами їде ще візок з двома іншими пораненими, але там рани не такі сильні, думаю, що вони дотягнуть без проблем до лазарету.

— О, Боги! Ви що, один одного загризти чи повбивати вирішили? — спробувала невдало розрядити напругу Целмаліт. — Амалі, давай знеболюючі та кровоспинні настоянки. Швидше!

Целмаліт почала швидко роздавати вказівки помічникам. Ластерка перенесли в інший візок, напоїли знеболюючим, змастили рану на нозі і перебинтували.

— Ніку, ти також вирушай у віз до Ластерка. Тобою зараз займеться Амалі. А я вже в Школі продовжу. Тепер мені треба серйозно попрацювати над цим червоним малюком, — грізно сказала Целмаліт.

— Ну, тримайся, друже, — Нік поплескав демона по плечу. — І не думай мені навіть булькати. Не ганьби мене.

Атавхаї почав судорожно сіпатися, намагаючись стримати сміх та стогін одночасно.

— Марш звідси! Ти що, його добити хочеш? — гримнула Магістр і виштовхала Ніка з фургона.

У другому фургоні він відразу потрапив у руки Амалі — старшої учениці і помічниці Магістра Целмаліт. Вона саме закінчила процедури з Ластерком й взялася за Ніка.

Зняти одяг виявилося не так легко. Він весь просяк кров’ю і зрісся зі шкірою в місцях опіків. Рани, що вже трохи заспокоїлися, з новою силою нагадали про себе. Відчуття було таке, що з нього знімають не одяг, а шкіру. Кожен найменший рух віддавав гострим болем у пораненому плечі. Вже до кінця цієї болісної процедури стало трохи легше, коли почало діяти зілля, що знімає біль. Весь біль воно не зняло, але хоч притупило, це дало можливість Амелі остаточно зрізати весь обгорілий одяг з Ніка. Створивши невелику магічну кульку, що світилася, учениця почала водити нею навколо рани на плечі. Біль ставав меншим. В результаті плече заніміло зовсім і він перестав його відчувати. Потім вона зайнялася опіками. Промивши їх якимось розчином, Амалі змастила їх маззю та закрила чистою тканиною. Покликавши помічника, вона акуратно перев’язала всього Ніка, зробивши з нього нерухому мумію.

— Ось вже вдруге я був перед вам голий, — пожартував Нік, коли процедура була закінчена. — Мені вже починає подобатися.

— Що за дурість ви говорите, Ніку? — спалахнула дівчина. Я цілитель і для мене будь-яке тіло — це місце для застосування моїх знань та умінь.

— А до свого чоловіка ви теж так само будете ставитися? — не вгамовувався Нік. Біль майже вщухла повністю і бажання пожартувати над кимось знову вилізло на перший план.

— Припиніть негайно! — грізно зупинила його Амалі.

Важкий день та снодійне в настоянці почало перемагати Ніка, і як йому не хотілося, він не міг продовжувати знущатися над бідною дівчиною. Очі налилися свинцем, мозок перестав міркувати й такий довгоочікуваний сон вимкнув свідомість.

Гуркіт грому. Тиша. Знову грім, але якийсь довгий і дивний. Думки, що це могло бути, поки не народжувалися. Чомусь голова відмовлялася думати. Білий лист. Треба відкрити очі. Ось перша думка. Вже щось. Повіки важкі, підніматися не хочуть. Знову незрозумілий грім, хоча він відчуває, що лежить у ліжку в приміщенні. Звідки тоді звук? Невже поруч відкрите вікно? Треба подивитися. Ще одне зусилля. Очі відкрилися. Біла стеля. Ще грім. Довгий. Переходить чомусь у виття. Треба дізнатися, що за звуки. Вони вже добряче набридли й дратують. Звук ліворуч, треба повернутися вліво. Голово, включайся і подавай команди тілу. Сіпнувся. Перевалився. Боляче. Болить плече. Терпимо. Смішно. Губи насилу, але розпливлися в усмішці, сміятися сил не було. Зате почали пробігати думки та спогади. Неймовірно довгий і важкий день. Бій з мерцями і божевільним магом. Поранення Атавхаї. Опіки. Біль. Розірване плече. Темно. Красиве обличчя Амалі. Темрява. Грім. Губи беззвучно сміються. Це не грім. Це величезний демон хропе уві сні. Значить, живий, значить, Целмаліт встигла й змогла. Але як же дратує це хропіння. Треба щось з цим робити. Голово, ну дай команди щось йому сказати. Не виходить. Плече болить. Перевалився назад на спину. Легше.

— А-а-а-а-а-а-а-а-а… — зміг прокричати Нік.

Грюкнули двері і хтось зайшов. Почули. Підходить.

Нахиляється. Красиво.

— Як ви себе почуваєте, Ніку? — запитала Амалі.

Він спробував щось відповісти, але нічого не вийшло. З рота виривався тільки хрип.

— Почекайте. Ось випийте відвар з трав та ягід. Вам стане легше, — піднесла вона кухоль до губ.

Як же, виявляється, хотілося пити. Гірко й несмачно. Але хоч рідке. Зілля подіяло швидко. Стало легше міркувати і рухатися.

— Можна заглушити цю страшенну громовицю, що валяється поряд? — попросив Нік, поглядом вказуючи на Атавхаї.

— Я не знаю, як це зробити, — чесно зізналася дівчина і почервоніла.

— Зате я знаю. Допоможіть мені, — він перекинувся на бік, намацав рукою