Іван Павлович Багряний - Сад Гетсиманський

на смерть. Зараз сиділа в камерах смертників група нач. Харківського вузла, Малія, оформлена ось цим Курпасом. Їх було чоловік з двадцять. Та ще стільки ж чекало нової сесії трибуналу, сидючи по різних камерах. Ось до цих залізничників і був адресований напис на стіні.

Коли перший струс минув від несподіваного вражіння, пильніші й здібніші до логічного мислення звернули увагу, чого ж це цього напису ніхто з тюремників не зітер і не стирає!? Адже ж ті тюремники такі пильні, такі ретельні що стирають не тільки отакі (ба, отаких взагалі не було ще ніколи!) написи, а навіть найменші, написані дрібнюсіньким почерком десь під умивальником, або за петлею дверей, або за каналізаційною рурою, — ніде не може залишитися напис не викритий. А тут отакий–от аншлаг і ніхто не стирає. Одно з двох — або його написали самі ж тюремники зі спеціальною метою й згідно з розпорядженням згори. Але яка ж то може бути мета? Або ж його написали–таки в’язні, а тюремники дістали хвилевий шок від приголомшуючої новини і в першій хвилі не стерли. Але і в першім і в другім випадку одно лишалося безперечним — там, «нагорі», щось діється. Новина з камери 12–ї блискавично облетіла всю тюрму. Але… Виявилося, що такі самі написи з’явилися по вбиральнях на всіх інших поверхах. Маєш! А тепер піди розбери, що то все значить. Не знали в’язні, що й думати. Одні говорили, що це спеціально розставлена якась пастка самим Курпасом. Приміром, для того, щоб у людей розв’язались язики й вони почали строчити заяви та скарги, а тоді Курпас накриє їх і назавжди вб’є віру в будь–який спротив. Бувало й таке. Бувало, наприклад, що один слідчий розіграє прокурора республіки, й приймає заяви, й обіцяє покарати винних за незаконне мордування та фальсифікацію. Наївні люди дають волю своїм язикам і рукам і списують стоси паперу. А тоді з них пил летить, і вже після того вони взагалі не скаржаться й нічого не пишуть.

Так може бути й з цим написом, з цим «застреленим» Курпасом. Очевидно, гора знає про чутки, які ходять в камерах, і про ті надії, що окрилюють людські серця, і на тій основі ловить рибку.

Але це так думали песимісти. Оптимісти ж брали все за чисту монету. Бажання — це мати думки. Тим бажанням є воля. І тут вже ніяка логіка нічого не може вдіяти. І навіть песимісти захиталися під натиском цих двох чуток — чутки про знятий портрет Єжова та про самогубство Курпаса — в інтерпретації оптимістів. Ану ж справді курс повернуто на всі 180 ступнів!

Очевидно, Андрій таки піде на волю. З завмиранням чекали виклику вночі. Але ніч минула — не взяли. Прийшов ранок — знову не беруть. Гіпотеза про волю остаточно скріпла. Якщо вночі не взяли — значить, таки на волю. Значить, вчора не встигли все оформити і закінчують сьогодні.

Андрій, все такий же зажурений, щиро намагався запам’ятати безліч адрес, позаучував доручення, як вірші, а йому їх ще додавали. Надавали йому хусточок, дали навіть пару шкарпеток — носи, аби лиш резинки передав, вони замітні, ще й з ініціалами, поназашивали записочок поза рубці — манюсіньких записочок, писаних на папері з обдертої цигарки. Андрій на все згоджувався.

Так його зроблено вістуном для всіх матерів і сестер, посланцем на волю.

В цей день були іменини старости камери і камера мала їх справити. Авжеж! А чому б ні? В’язні можуть собі дозволити таку розкіш — справити іменини. А разом — і випровадити товариша щасливого, — ану ж справді йому усміхнеться доля! І от — випровадити всі оті записочки, хусточки, доручення, прохання, й привіти, й дискретні відомості на волю! До рідних!

Андрієва печаль від того ставала ще болючішою. Шкода йому було цих людей і їхніх надій. Але нехай. Він покірно приймав записочки й доручення. Нехай… Що він не піде на волю, а, значить, і всі ті записочки й вісті не потраплять до мети, за це було 99 шансів проти одного. Але що ж… Нехай всі думатимуть, що їхні вісточки пішли, хай вірять в це, нехай живуть цим. Будуть десь загибати по сибірських пустелях, а їхні серця грітиме віра… От і вийде так, ніби ж вістки пішли за призначенням.

Іменини відбувалися за всіма правилами. Було зроблено навіть… торт! Зробив Руденко, що колись починав свою моряцьку кар’єру корабельним коком. Торт був маленькій і зроблений із сухарів, цукру та інших їстівних речей, що знайшлися в камері. І навіть на ньому було виведено вензелі з маргарину.

Святкування іменин було урочисте при участі всієї камери. Причому, ніхто того не брав за жарт. Старості навіть знайшли чисту сорочку й поголили його щоб він виглядав, як іменинник. Потім від імені всієї камери піднесли йому імпровізований торт. А потім встав Руденко й, затинаючись та хвилюючись з невідомої причини (зашкарублий на морських вітрах Руденко), збиваючись на словах, тихим голосом сказав кілька кострубатих слів… Він сказав про те, що от їхній староста, інженер П… так добре ними піклувався, що він має п’ятдесят років, а добре б було, якби він прожив ще п’ятдесят… А один з їхніх товаришів, як і кожен, от–от з «вєщями» піде на «волю», й добре було б, щоб він пішов на волю. Та що вони всі розлетяться по світах і ніколи вже не побачаться більше… Так нехай же їхне життя буде хоч таке, як цей убогий торт… там… десь…

Після цієї незграбної й коротюнької промови Руденко набусурменив свої біляві брови й занадто вже строгим голосом дав слово старості.

Схвильований староста камери ч. 12, всесоюзної слави будівничий, звівся й не знав, що ж йому сказати. Він дивився на камеру, й очі йому непристойно воложилися все більше… Його підбадьорювали голоси. Ось–ось він скандально розплачеться, а він же мусить сказати промову. Тільки в тій промові нічого не мусить бути про політику, й взагалі в ній треба все якось обминути, пам’ятаючи про камерних «стукачів». Все треба обминути…

І інженер все обминув. Дивлячись на сидячих людей очима, повними сліз, він розповів веселий анекдот… Такий собі анекдот. А розповівши, закінчив:

— Ну, а решту ви самі знаєте…

Тут свято було перешкоджене. Саме при кінці інженерової «промови» відчинилися двері й голос покликав:

— Чумак!.. Давай з вещами!..

На цей раз двері не зачинилися, а стояли роззяплені — за ними чекав оперативник з папірцем у руці.