Мирослава Горностаєва - Астальдо

складав сам, напружуючи пам’ять, прохаючи щось привезти тих, хто зберіг книги з Валінору… Рукописи любомудрів з Дор-Ломіну та Мітріму… Малювання на стіні — квітучий кущ ясмину. І друге малювання над комином — мама Анайре в сріблястій сукні — зроблене по пам’яті, сповнене любові і жалю.

Спочивальня. Вузьке ложе, застелене полотном… Столик… Скринечка… Ота таємнича скринечка, про яку говорив Глірдан. Відчинена і порожня… Ні, щось причаїлося на дні — паперовий сувійчик, списаний тенгвою Феанаро.

— Yondice, синку, — прочитав Астальдо, і сльози виступили у нього на очах, омивши заціпенілу від болю душу, — я задумав викликати Морінготто на двобій, і готувався до цього двісті літ. Кров мого батька, Великого Князя Фінве і досі волає про помсту. Я все розрахував, мені потрібно протриматись, доки Чорний зійде кров’ю. Рани від Рінгілу йому не вдасться затягнути. Нельяфінве говорив, що Морок прийняв образ велета — тим краще, великий об’єм плоті важче утримувати в належному стані.

Я певен перемоги — Рогаллор очікуватиме на мене, і зможе мене винести, доки тварі очманіють від смерти Хазяїна. Однак, я повинен враховувати і можливість загибелі — десь сорок зі ста.

Якщо я не повернусь — то не розшукуй мене, Астальдо: князь Нолофінве не стане заручником в Ангбанді. Я зможу вирушити до Судді за будь-яких обставин, навіть якщо моє тіло вже не підкорятиметься моїй волі. Вишній Намо не є занадто приємним співбесідником, але він, що не кажи, більш ґречна особа, ніж Морінготто.

Тому прошу тебе — не сумуй, дитя моє, первістку мого серця. Я любив вас всіх: Анайре, тебе, Турондо, Аракано, Арельде… Я йду на небезпечну справу чистим духом і тілом, я пробачив навіть Турондо, і про те ж прошу тебе — підтримай брата, ви зосталися вдвох.

Я знаю, що деякі говоритимуть: «він зробив це з розпачу, вражений поразкою в Дагор Браголлах». Ельдар люблять надавати всьому красиві назви — Битва Раптового Полум’я… Якби деякі з нас не сиділи по своїх твердинях, забувши про небезпеку, полум’я не було б раптовим, а битва програною. Та одна програна битва не вирішує долю війни. І з розпачу кидаються тікати, а не йдуть ворогу назустріч.

Якщо мені судилося полягти — ти мій спадкоємець і Великий Князь Нолдор. Я заповідаю тобі та твоїй жоні всі свої дорогоцінності, і самоцвіти, оброблені Наугрім. Спис Аеглос заповідаю Ерейніону — нехай у твого сина буде озброєння не тільки роботи Феанаро. Для Ерніс я наготував намисто, воно у скарбниці.

Сину, яка вона прекрасна — моя остання ніч в Барад-Ейтель. Я тільки-но навідав тебе сплячого, спив очима твій сонний усміх… Ти завжди так усміхаєшся уві сні, yondice, ніби у світі немає зла і тьми… Бережи свою nerwen — Еріен чудовий воїн, але їй не вистачає холоднокровності.

Я дивлюся на Ітиль, синку, він нагадує мені човен, яким я мушу відпливти у незнане… Я люблю цей світ, тому і хочу позбавити його від тварі, яка нівечить Арду задля власного задоволення. О, цей срібносяйний Місяць у темному небі… І я згадав, як ти показував мені озеро Хіселін, коли я гостював в Ломіоні, і як Ітиль відбивався у темній воді поміж зірками.

Ніч… а човен — як срібний птах

Що слова, коли серце повне!

…Не спіши, не лети по сяйних світах

Мій малий, ненадійний човне!

І над нами, й під нами горять світи

І внизу, і вгорі глибини…

О, який же прекрасний ти,

Світе єдиний!

Внизу стояла печатка з Коловратом — гербом Нолофінве. І підпис.

Фіндекано обережно склав листа і сховав його на грудях… Згодом він зробив для нього оксамитного мішечка, носив на серці, хоч давно вивчив напам’ять. Про поєдинок Ельда і Вали так і не було складено пісню — біль і подив замкнули вуста навіть Макалауре. Не пишалися і тварі перемогою Хазяїна — бо бачили його страх, і невміння терпіти страждання. Тільки Астальдо часом наспівував стиха — не laire, сказання про батькову загибель, а пісню, яку він присвятив Крижаному Князю:

«Краси пречистої безсмертний гордий син,

ударом білих крил чи ти розіб'єш нині

забуте озеро, де покриває іній

прозорий зльотів лід, що не дійшли вершин?

О лебедю, згадай, ти був і є один

прекрасний, та дарма змагатися в пустині:

ти в пісні не сказав, в якій це жити країні,

як мертвої зими засяє сонний сплін.

Ти шиєю струснеш білясту агонію,

одкинеш безміру просторів цих стихію,

але не жах землі, що крила полонив.

І як мара в імлі леліє сяйвом срібним,

холодним сном зневаг навік себе ти вкрив,

о лебедю, в своїм вигнанні непотрібнім!»

***

Біди Нолдор, однак, не закінчилися з загибеллю князя Нолофінве. Через два літа опісля Дагор Браголлах, Хазяїн Вовкулаків Саурон взяв приступом Мінас-Тіріт. Фінарато, будівничий замку, на щастя передбачив потайний вихід, тунель, прокопаний просто під річковим дном, і лише завдяки цьому не вся залога твердині наклала головами. Вцілілі Ельдар говорили про те, що Мая навів на оборонців чари непереборного жаху за допомогою звукових коливань. Від цих звуків зомлівали найхоробріші, встояти вдалося тільки цілителям, володарям пісенної магії, котрі і взялись за мечі… Артаресто винесли потайним ходом його воїни, винесли непритомним і зраненим. Врятувалась і князівна Фіндуілас, його донька, але жона, красуня Сілітіель, так і не отямилась від звукового удару і померла вже в Нарготронді, куди і відступив Артаресто зі жменькою вцілілих. Фіндекано, коли Фінарато оповів йому про цю втрату, зітхнув з зажурою, однак подумав про себе, з мимовільним полегшенням, що видіння князя Нарготронду збулося не повністю, — його твердиню взято, але сам він у полон не потрапив. Фіндекано розважив, що аpacen могло б сповнитися, якби схопили Артаресто — Фінарато був не настільки твердим духом як Феанаріони, він неодмінно запропонував би обмін, перемовини і потрапив би до ворожих лабет. Але Артаресто був в безпеці, і Фіндекано втішав родичів як міг.

Третьому Дому в цій війні дісталося найбільше. Дортоніон було захоплено, тварі розповзлися по всьому Західному Белеріанду. Квенді та Адани втікали через гори до Мітріму та Гітлуму, або до Гімрінгу. До Нарготронду добирався не кожен — його місцезнаходження все-таки було відомо небагатьом.

Галдор, князь Аданів Дор-Ломіну, приятелював з галадінами, народом, котрий став зватися по імені відважної ватагині, котра свого часу так різко відповіла Карністіро. З взяттям Мінас-Тіріту війна докотилася і до Бретільського лісу, де проживали нині родичі діви Галет. Галдор нервувався — його