Мирослава Горностаєва - Астальдо

Князь Нарготронду оповів, що говорив з зацілілим воїном-порубіжником з дружини Айканаро. З воїном, котрий був свідком загибелі обох його братів. І Айканаро, і Ангарато билися з несамовитою відвагою, і загинули, як і належить князям Нолдор — зі зброєю у руках. Їхні тіла поглинув вогонь, а прах змішався з попелом гинучого степу. Фінарато оповідав про це рівним голосом, говорив, що все на краще — адже до того князь Нарготоронду з жахом почув звістку про те, що Айканаро, нібито, схопили живим і відвели до Ангбанду — та в бездонних озерах очей Інголемо причаїлася смертна туга. Фіндекано сповістив родича про те, що сталося, і Фінарато, котрий оповідав про загибель братів з сухими очима, зламався і заплакав, мов дитина. Астальдо довелося його потішати, і він раптом відчув в собі якусь приховану силу — відгомін крижаного батькового духу.

Майтімо довелося викликати довго… Фіндекано сидів біля столика, поклавши на кулю долоні, і намагався дотягтися розумом до палантиру Гімрінгу. Він не знав, хто йому відповість, і чи відповість взагалі — останній раз Руссандол помчав до битви просто від палантиру. До битви, котра точилася на стінах його твердині.

Але куля засвітилася, і Астальдо побачив Майтімо вже не з мечем, а з келишком калинового вина у лівиці, і з книгою у другій, срібній руці.

— Мій Астальдо! — вимовив Руссандол все ще хрипко, — я хотів сповістити тебе, але твій Адан, як там його… Галдор… сказав, що ти з лучниками помчав на вивідки. З нами все гаразд — Гімрінг вистояв… Може мені вдасться навіть відбити твердині Аглонова Проходу… Тієлкормо з Атарінке, хвала Богам за їхні маленькі милості, дібралися до Нарготронду з усім своїм обозом… Фінарато живий і цілий, і Артаресто відсидівся у Мінас-Тіріті, а от їхні молодші… Так жаль… Про Карністіро не знаю нічого, і про Руденьких теж, але сподіваюся… Що там у вас? Фіндекано?!

Астальдо мовчки дивився в палантир. Розпач на його обличчі був таким, що Майтімо, побратим і частина душі, зрозумів одразу.

— Коли і як? — спитав, — ви в облозі? Брате, не мовчи… Говори…

Фіндекано переповів те, що почув від Торондора. Майтімо опустив голову. Келишок на його столику відсвічував багряним в променях Анари.

— Макалауре складе про це пісню, — вимовив врешті, - і ця пісня переживе віки…

— Не треба, — сказав Фіндекано, — не треба пісні…

— Але ж пам’ять…

— Він дивився на це очима Торондора…

Руссандол не спитав, хто «він»… Лише хитнув головою.

— Для них це — розвага… Гра… Ми — фігури у військовій грі… На твої муки теж… дивились. Може ще й закладались, на скільки тебе вистачить…

— О, милий… — сказав Майтімо розгублено, — не гнівайся на Вишніх — вони не бажали нам зла. Ми самі обрали свій шлях… В тобі говорить горе — коли я втратив батька, то моє серце трохи не розірвалося від туги…

— Ти віддав останні почесті батькові, розвіявши його попіл зі схилу Еред-Ветріну… Мого батька поховав Туракано, який…

— Не треба, милий…

— Який зневажив його як батька і як Великого Князя… Я не був на похороні, бо мені не дозволено дізнатися, де знаходиться Гондолін. Вишні щось зв’язують з цим містом — або з самим Туракано… Щось у майбутньому. Вайре тче свої гобелени, а потім вони втілюються у яві. Ми всі там — на тих гобеленах, зневажені і прокляті… І татко… Теж там… Блискітка на вишивці… Бджола…

— О, князь Нолофінве був бджолою з отруєним жалом, — вимовив Майтімо, і очі його спалахнули, — щоб я віддав, аби померти в битві з Морінготто… Я жалив би навіть мертвим і ніколи не пошкодував би про свій вчинок. Не тужи, Астальдо — князь знав, що робив. І ще — пошукай листа. Він мусив тобі щось залишити, адже він йшов до битви з твоїм ім’ям на вустах.

— Я пошукаю…

— Тримайся, побратиме — адже нині ти є Великим Князем. Ти — наша еstel…

— Я владний лише над Гітлумом, брате…

— Опісля цього прочухана — сказав Руссандол виділивши голосом людське словечко, — все буде зовсім по-іншому. Мої красені втратили все, ми відіб’ємо їхні землі, я певен — однак вони вже ніколи не будуть спокійно попивати в твердинях горобинівку з приятелями-Аданами. Фінарато втратив братів — він бажає помсти… Ми укладемо союз з Наугрім — Азаггал аж кипить від люті, бо орки лізуть в його копальні, і Кгазад змушені нині самі відбиватися від них сокирами. Ми умовимо підтримати нас Кірдана — Корабел є твоїм родичем. Артаніс веде перемовини з воєводами Доріату за спиною Сінголло… Ми зберемо військо, ми рознесемо Ангбанд вдрузки і прикінчимо кульгаву тварь, яка спричинила нам стільки болю… Та що там — я беруся умовити виступити Туракано: досить йому відсиджуватися в горах.

— Гондолін не одізвався і досі… Брат не сповістив мене про похорон, не зволив цього зробити…

— Йому просто соромно, мій Астальдо. Він не може дивитись тобі в очі. Дай йому отямитись — він вийде на битву, я певен.

Фіндекано дивився перед собою, міркуючи поволі, що їхня розмова перейшла на військові плани, що, можливо, вони так і зроблять — зберуть військо для останньої битви, може виграють, може програють, а татка вже нема, він в Туманних Чертогах, дивиться в лице Судді холодним впевненим поглядом, знаючи, що зостанеться там до кінця світу безтілесним духом… Він, Нолофінве, котрий не вбивав родичів, не суперечив Богам, не підіймав Ельдар на рушення, як його шалений брат… Та хіба Вишні випустять з Мандосу істоту, котра звела руку на одного з них — нехай на ізгоя, але на Божество. Еstel… Для Нолдор немає ні надії ні сподівань. Єдиний промінчик світла — рознести Ангбанд на друзки, розвоплотити Морінготто коштом власних життів і прийняти кару від гравців, котрі з насмішкою і огидою дивляться, як метаються по дошці фігурки, спливаючи кров’ю, а вбитих згрібають в темну скриньку до кінця світу… До кінця…

— Астальдо, — стривожений голос Руссандола, — може мені приїхати?

— Через орчатник, на який перетворився Белеріанд? Не смій, наказую… Якщо я втрачу і тебе…

— О, не дочекаються, — протягнув Майтімо, — але ти говори зі мною… Щовечора… Говори.

— Я обіцяю…

— На заході Анари…

— Я покличу тебе.

Куля згасла. Фіндекано поволі звівся з кріселка і пішов до батькових покоїв.

Наскільки пишною була тронна зала Барад-Ейтель, настільки просто вбраними були покої Великого Князя. Невеличка книгозбірня, де батько збавляв час за читанням улюблених поетів, збірки яких