Мирослава Горностаєва - Астальдо

принаймні постарався обрати вигляд якомога жахливіший, уособлення міці і сили.

Мов грозова хмара навис він над відважним Ельда, і у вінці Морока розпачливо спалахнули вогнем Сильмарили, ніби таємничі камені вміли відчувати і прагнути визволення.

Не мечем був озброєний Чорний Вала — бойовим молотом, що мав ім’я Гронд… Та лише зневажливо усміхнувся Нолофінве, вихопивши з піхов свій крижаний клинок.

— О, старий приятелю, — пролунав низький вкрадливий голос, — невже це ти добиваєшся силою до брами мого замку? Хіба не можна було прибути сюди гостем, а не розбійником? Адже ти приймав мене у своїй садибі, в Тіріоні.

— Мій небіж уже гостював у вас, Морінготто, — сказав Нолофінве спокійно, — он на тому схилі… Не треба намагатись заморочити мені голову — на мене давно не діють чари вашого голосу.

— Звісно, — мовив Мелькорі з жалем, — що може подіяти на істоту, у якої немає ні душі, ні серця… Тебе ненавидять усі, Нолофінве, — брат, що нині у Мандосі, небожі, власні діти…

— Мій Астальдо, — не мовив, прошепотів крижаний князь, — нехай твоє ім’я буде моїм гаслом…

— Твій Астальдо тільки і очікує твоєї смерти, — сказав Морінготто з жалем, — Ти все життя заважав йому. Він ненавидить тебе з того часу, коли ти розтяв ножем певне малювання з зображенням двох приятелів… Мені шкода тебе, давній друже.

— Першим загинете ви, — мовив Нолофінве холодно, — я про це подбаю. Готуйтеся зустрітись з Суддею Намо — це ще один ваш давній приятель, який гостинно приймав вас в Туманних Чертогах опісля Війни Стихій…

Неначе удар грому впав на місце, де тільки-но стояв Нолофінве, та Гронд лише вибив глибоку яму в землі, і звідти вирвався вогонь та повалив дим. Метнувся вбік Ельда, уникнувши удару, і сам вдарив мечем по нозі супротивника.

Як небесна блискавиця сяйнув Рінгіл, розтинаючи страхітливу плоть, і не крик — жахливе виття розляглося над рівниною. Самий доторк небесного металу завдавав велетенській істоті страшних мук. Мелькор бив молотом по сяючій постаті, котра продовжувала наносити йому рани, не влучав, вив від безсилля і люті, і від цього виття тремтіли орки за брамою фортеці, і зловтішно шкірився чоловік з труп’ячим лицем, до якого тислися налякані ngaurі.

Та врешті Мороку вдалося зачепити супротивника краєчком свого щита, і Нолофінве впав, але знову підхопився на ноги… За другим ударом розлетівся вдрузки щит Ельда, і впав на коліна князь Нолдор, і звівся знову… Ліва рука його висіла непорушно, але правиця стискала Рінгіл і продовжувала наносити удари.

Та ось, кружляючи довкола ворога свого, потрапив Ельда ногою до ями, вибитої Грондом, і впав навзнак, а Морінготто зробив один широкий крок і поставив ногу на груди поверженому супротивникові… І, вже вмираючи, з останнім ударом розчавленого серця, всадив крижаний князь свій Рінгіл в ступню Чорного Вали, неначе бджола, яка жалить ворога, спричиняючи біль коштом своєї погибелі.

Бурхнула зі страшної рани чорна кров, заливаючи поверженого, заповнюючи ями, вибиті Грондом. І знову пролунав зойк, від якого орки впали ницьма, і довго не насмілювались піднятись.

Чорний Вала, знемагаючи від болю і зненависті, підняв знівечене тіло супротивника, здер з нього сяючу кольчугу і крикнув люто:

— Де твої вовкулаки, Сауроне? Вони заслужили на обід!

І тут з небес на нього впала крилата тінь…»

Фіндекано не плакав. Він тремтів всім тілом і аж закричав, коли урвалося оsanwe…

— Дитя, — озвалося у розумі, - ти нетямишся від болю… Спробуй заспокоїтись…

Ельда звівся на коліна і зарився лицем в тепле пір’я на грудях птаха.

— Князь Лжі і говорив лжу, — озвався подумки через кільканадцять тяжких хвилин, — я любив свого батька… Навіть коли він робив мені боляче… Любив…

— Я відчуваю, — озвався Торондор, — оsanwe не знає неправди.

— Його тіло… розтерзали тварі?

— Ні, - почулося у розумі, - я… я не витримав… Я впав на Чорного каменем і вчепився кігтями йому в обличчя… Нині Мелькор не є вже таким красенем, як був — шрами зостануться надовго. Він випустив тіло зі своїх лап, і я підхопив мертвого і змив угору… Орки стріляли в мене, але не влучили…

— О, якби трохи раніше, — простогнав Фіндекано вголос, не з докором — з тяжким болем.

— Я не мав права втручатися, — стиха продзвеніла відповідь, — я взагалі не мав права… Великий Манве дивився моїми очима… Я дозволив собі непослух, але мій володар ласкаво пробачив мене…

— Де зараз … батькове тіло… Поховання…

— Поховання здійснить твій брат… Я відніс мертвого в гори, до отої його долини.

— Туракано… знає?

— Так.

— Навіть не проститись, — сказав Фіндекано стиха, — брат урядить поховання, брат, який виявив непослух і відмовився від обов’язку… О, як би я хотів побачити… Востаннє…

— Я не можу віднести тебе туди, — озвався орел з жалем, — я і так порушив наказ…

— Я вдячний, Торондоре, милий, за те, що ти зробив, — відповів Астальдо, — я все розумію… Скажи мені лише одне — Великий Манве дивився на двобій твоїми очима… Що він сказав? Чи це таємниця?

— Що князем Нолофінве рухали гнів і відчай, — озвався Торондор, — що він зробив це з розпачу.

— То передай, будь ласка Вишнім, Торондоре, — сказав Астальдо вголос, і орел аж смикнув головою, почувши знайомий відгук крижаного дзвону, — що князь Нолофінве завжди робить усе спокійно і виважено, з холодним розрахунком. І нічого — від гніву, розпачу, або відчаю.

— Ти дійсно любив його, Відважний, — озвалось у розумі зітханням, — я передам…

Торондор розвів крила, і Фіндекано вийшов з-під їх теплого захисту. Сині очі його палали болотяним вогнем… Він не міг вичавити з себе жодної сльозини. Птах схилив до нього свою велику голову, і Астальдо торкнувся вустами могутнього дзьоба.

— Тримайся, Відважний! — продзвеніло в голові, - спустися вниз, я злітатиму…

Фіндекано поволі зійшов по каменям донизу, і волосся його скуйовдив порух могутніх крил. Торондор змив у небо — величний птах, чиїми очима дивився на події в Ендоре Манве Сулімо. Астальдо провів його поглядом і повернувся до принишклих Ельдар.

— Вірні Другого Дому, — мовив глухо, — ми втратили Великого Князя Нолдор…

Лучники зрозуміли це, ще коли побачили лице свого cano… Алмареа з Еріен (nerwen, ясна річ, теж була серед кіннотників) підбігли одночасно — потішити, пригорнути, розпитати…

— Співчуття потім, Ельдар, — сказав Фіндекано рівно, — повертаємося до Ейтель-Сіріону…

Горе накрило твердиню — крижаного князя любили в граді… Лиху звістку понесли гінці до Гітлуму, Мітріму та Дор-Ломіну. Не соромлячись сліз, плакав Галдор, чиї предки починали службу в Ейтель — Сіріоні, бажаючи дорівнятися Безсмертним у витонченості та відвазі. Несподівано на виклик відгукнувся палантир Нарготронду — і заледенілу