Карлос Руїс Сафон - Лабіринт духів

то я притягну тобі навіть автомат і кілька гранат. Маєш побажання щодо калібру?

– Я кажу серйозно, Ферміне.

– І ось саме тому, відповідь – ні. Єдине твоє завдання – це одужувати.

– Ніщо не допоможе мені видужати швидше, ніж те, що я мушу зробити. І лише це гарантує вам усім безпеку. Тобі це відомо.

– Алісіє, мені дуже прикро, але що довше я з тобою спілкуюся, то менше мені подобається тон і зміст нашої розмови.

– Принеси мені пістолет. Або я сама роздобуду його.

– Щоб цього разу таки померти в таксі? Або схопити кулю в якомусь завулку? Або потрапити до рук катів, які краятимуть тебе на шматочки, розважаючись?

– То тебе це турбує? Що мене замордують або вб’ють?

– Видається мені, що так, саме це. Слухай-но, тільки між нами. Не сприйми це, як особисту образу, але мені вже остобісіло, що ти весь час намагаєшся померти в мене на руках. Як мені приводити власних дітей у цей світ, як стати їм хорошим батьком, якщо я неспроможний оберегти від смерті ту першу людину, за яку взяв відповідальність?

– Я не та людина, Ферміне, і ти за мене не відповідаєш. До того ж ти справжній фахівець із того, як рятувати мене від смерті, тобі це вдалося вже двічі.

– Щастить до трьох.

– Третього разу не буде.

– Пістолета теж не буде. Я збираюся сам його знищити. Розтрощу його, а друзки розкидаю з набережної, щоб їх поїли ті тлусті риби-сміттярі, що плавають біля самої поверхні й чманіють від всякої покиді.

– Навіть тобі не до снаги відвернути неминуче, Ферміне.

– Це одна з моїх спеціальностей. Інша – парні танці. Суперечку закінчено. Можеш дивитися на мене скільки завгодно цими твоїми очима тигриці, мене тобі не налякати. Я не Фернандіто, і не один із тих дурників, з якими ти бавишся, принаджуючи їх чорними панчохами.

– Ти єдиний, хто може мені допомогти, Ферміне. А тепер ще й у нас тече в жилах одна й та сама кров.

– Із таким настроєм тобі її вистачить не довше, ніж поросяті на дні святого Мартіна.

– Не будь таким. Допоможи мені вибратися з Барселони і роздобудь мені зброю. Про все інше я потурбуюся сама. У глибині душі ти знаєш, що так треба. Беа мене б зрозуміла.

– Попроси лишень пістолет у неї. Подивимося, що вона тобі відповість.

– Беа мені не довіряє.

– Дивно, чого б це?

– Ферміне, ми втрачаємо дорогоцінний час. Ти мені допоможеш чи ні? Що скажеш?

– Щоб ти забиралася до дупи. Не кажу до дідька, бо до нього ти й так квапишся сторчголів.

– Хіба личить так розмовляти з сеньйоритою?

– Ти така сеньйорита, як я футболіст. Глитай уже це пійло й залазь до своєї труни відсипатися, доки не вчинила якогось паскудства.

Коли Фермінові набридало сперечатися, він лишав її саму. Алісія вечеряла якоюсь дрібкою разом із Ісааком, слухала його розповіді про Нурію, а коли старий сторож ішов, наливала собі білого вина (кілька днів тому вона виявила закуток, де Ісаак заховав пляшки, вилучені лікарем) і виходила зі своєї кімнати. Вона йшла коридором аж до просторої склепінчастої зали, і там у слабкому нічному сяйві, що каскадом падало згори, просякаючи крізь скляну баню, споглядала видиво величезного книжкового лабіринту.

Потім, узявши в поміч ліхтар, заглиблювалася в тунелі й переходи. Кульгаючи, здіймалася вгору монументальною спорудою, минаючи зали, розгалуження й містки, що провадили до потаємних кімнат, до яких можна було дістатися гвинтовими сходами чи підвісними переходами, що витворювали арки й контрфорси. Дорогою вона пестливо торкалася сотень тисяч книжок, що лежали, чекаючи на свого читача. Іноді Алісія засинала в кріслі, зупинившись на своєму шляху в котрійсь із зал. Щоночі маршрут її був інакшим.

Цвинтар забутих книжок жив за власними геометричними законами, і побувати двічі в одному й тому самому місці було майже неможливо. Не раз дівчина губилася в його нетрях, потім довго відшукуючи спуск до виходу. Однієї ночі, коли подих вранішньої заграви вже замрів угорі, Алісія опинилася на верхівці лабіринту й виявила те місце, куди вона впала, пробивши скляну баню, тої ночі 1938 року під час повітряного бомбардування. Вийшовши на порожній майданчик, вона помітила біля підніжжя лабіринту крихітну постать Ісаака Монфорта. Коли Алісія спустилася вниз, сторож чекав на неї.

– Я думав, що тільки в мене безсоння, – промовив він.

– Спання для тих, хто любить сни.

– Я заварив собі ромашкового чаю, він допомагає мені заснути. Пригостити тебе?

– Хіба якщо ми туди чогось доллємо.

– У мене є тільки старе бренді, яким я не став би навіть прочищати водопровід.

– У мене невибагливий смак.

– А що скаже лікар Сольдевіла?

– Те, що кажуть усі лікарі: що тебе не вбиває, тебе відгодовує.

– А тобі б не завадило трохи відгодуватися.

– Я маю це у своїх планах.

Алісія пройшла зі старим сторожем до його оселі й сіла за стіл, тимчасом як Ісаак налив дві філіжанки чаю і, понюхавши бренді з пляшки, крапнув трохи до кожної.

– Непогано, – мовила Алісія, покуштувавши напій.

Вони мовчки спокійно сьорбали чай, наче давні друзі, яким не потрібні слова, щоб насолоджуватися своїм товариством.

– Ти маєш добрий вигляд, – урешті промовив Ісаак. – Гадаю, це значить, що скоро ти нас покинеш.

– Якщо я лишуся, добра від цього нікому не буде, Ісааку.

– Тут не так уже й погано, – мовив сторож.

– Якби в мене не було незавершених справ, жодне інше місце у світі не видалося б мені кращим.

– Ти вільна повернутися сюди коли завгодно, хоча щось мені підказує, що того дня, коли ти підеш, ти підеш назавжди.

Алісія лише всміхнулася.

– Тобі потрібна буде нова одежа і все таке. Фермін каже, що за твоїм домом стежать, тому не думаю, що це хороша ідея – брати щось звідти. Тут у мене лишився деякий одяг Нурії, можливо, тобі підійде, – запропонував старий сторож.

– Мені б не хотілося…

– Ти вчиниш мені честь, якщо приймеш речі моєї доньки. Гадаю, моїй Нурії теж хотілося б, щоб вони дісталися тобі. До того ж мені здається, ви маєте однаковий розмір.

Ісаак підійшов до шафи, дістав звідти валізу й приніс її до столу. Відтак відчинив її, і Алісія зазирнула всередину. Там був одяг, взуття, книжки й інші речі, побачивши які, дівчина відчула безмежний смуток. Хоча вона ніколи не була знайомою з Нурією Монфорт, Алісія вже почала звикати до чарів її присутності, якими було сповнене це місце, до розповідей її батька, який говорив про неї так, наче донька досі була поруч. Побачивши залишки кораблетрощі життя