Олена Гриб - Гра в чуже життя, Олена Гриб

ГЛАВА 29.1. Про прагнення і можливості

 

{Єдиною перешкодою для здійснення наших планів на завтра можуть бути наші сьогоднішні сумніви.

Франклін Делано Рузвельт}

 

«Моя донька померла. Ти повинна довести гру до кінця. Наш договір цього не передбачав, але я його переглянув. Ти вийдеш заміж за гартонського принца. Послання в твоїх руках є гарантією. Поясню: внизу кров’ю василіска написана клятва: «Я не спробую втекти до шлюбної церемонії». Обвівши її, ти погодишся з моєю вимогою, перекресливши – ні.

Над аркушем паперу попрацював маг. Якщо поставити хрест або випустити аркуш із рук до того, як буде обведена клятва, активуються «Жорна». Упевнений, ти знаєш, що це. Можеш розпитати друзів, можеш повірити мені – надійнішого заклинання немає. Слово імператора, це не обман. Мені нічого втрачати, і, відверто кажучи, трагічно загибла принцеса набагато зручніша, ніж дружина майбутнього короля. Але ти чесно виконала свою частину договору, тому вибирай.

І останнє. Ти не настільки дурна, щоб намагатися помститись мені з допомогою Геданіота. Повір, гартонський зашморг нітрохи не кращий за веллійський. Зауваж, я не вимагаю бути вірною дружиною, тому не роби дурниць».

Лін двічі перечитала послання, вручене Крезіном відразу після прибуття до Храму Всіх Рас. Їй не вдалося відпочити після Храму Неба: спочатку майже годину спускалися з вежі (вона не помилилась – гартонці утворили затор, і поки до тих, хто залишився внизу, дійшов наказ виходити, поки вони його уточнили, поки виконали…), потім радник попросив нікуди не йти, оскільки мав з’явитися імператор («з’являвся» він кілька годин, але не прибув). Трохи пізніше маг із Гартона попередив, що Врата Предків, головна цінність останнього з Дванадцяти храмів, видно тільки в перших променях сонця, і варто поквапитися.

«Померла… І Марк тепер вільний? Все сталося без участі Літо… Чи в Храмі Повітря він говорив не про Маргалінайю?» – розум відмовлявся сприймати вимоги імператора і наполегливо намагався відволіктись.

Світало. Присутні азартно витріщалися на кам’яний майданчик, очікуючи миті, коли відкриються Врата, а Лін в ступорі дивилась на пом’ятий аркуш жовтуватого паперу, який перекреслив її життя.

– Лін, що там? – Метаморф зауважив зміну настрою дівчини.

– Крихітко, вище ніс! – надто життєрадісно для людини, що провела понад дванадцять годин на ногах, підбадьорив її Марк. – Пам’ятаєш: недовго, нещасливо, зате одного дня? Здається мені, старий шкарбун залишиться з носом, особливо з огляду на маленький сюрприз у твоїй кишені. Я б, наприклад, влаштував на прощання щось незабутнє, – мрійливо промовив він.

– Я втомилась, – буденно повідала Лін, не відриваючи очей від листа. – Є у кого-небудь олівець? Хочу написати слівце у відповідь, якось же негарно ігнорувати таке важливе послання.

– Прошу, Ваша Високосте, – один із гартонців запропонував вічну самописку[18].

Дівчина схопила цей шедевр наукової і магічної думки, насилу стримуючись від спокуси потягнутися до уламку Трону Влади. Вона не хотіла засмучувати гвардійця, що покладав на цю річ великі надії, але після випадку з Бадікеном реліквія не працювала. Чи то занадто багато енергії пішло на наказ богу, чи то ліміт наказів вичерпався… Або ж Трон просто перестав її визнавати. Хоча… Артефакти стали артефактами завдяки силі інших світів, і віднесений осколок, найімовірніше, з часом перетворився на звичайний шматок старого дерева.

Самописка завмерла над коричневим розмазаним рядком.

«Я не спробую втекти до шлюбної церемонії», – завдяки Дару Розуміння Лін не сумнівалася в значенні ельфійських слів.

Вона навіть одиниці вимірювання сприймала як звичні, з рідного світу, і коли вони трохи не збігалися, дивувалась, що вже говорити про коротку фразу? Про клятви, написані кров’ю василіска, дівчина побіжно чула і раніше. Їх неможливо було обійти – людина не могла зробити того, що обіцяла не робити.

Схоже, імператор не блефував. Йому тепер дійсно нічого втрачати, та й ідея з посланням себе виправдовувала. Аякже! Якщо двійник погодиться – добре, ні – ще краще: і небезпеки в майбутньому не становитиме, і багатьох неугодних можна на плаху за вдалий замах відправити.

Все логічно, тільки є й інший варіант. А раптом у Малдраба не було часу на подібні хитрощі чи не знайшлося відданого мага або крові для «прив’язки» заклинання? Може, лист – безнадійна спроба залишитися на плаву?

Ех, чому безнадійною?..

На папері з’явилася замкнена кривувата лінія. Коричневі літери на мить спалахнули червоним і зникли. Принаймні в цьому Його Величність не обдурив.

Але на що він сподівався? Ні, заміж, напевно, вийти доведеться, якщо ні з ким із наречених нічого не трапиться до того фатального дня. До післязавтра… А далі?

«…Я не вимагаю бути вірною дружиною…» – писав Малдраб.

Незвичне у нього ставлення до чесності. Кров василіска – гарантія непорушності слова, оскільки порушити його неможливо, а клятва, дана без магії, нічого не варта?

Ех, прогадав імператор. Точніше, переплатив. Дівчина намагалася завжди стримувати обіцянки. І якщо вона скаже слова шлюбної обітниці, в Гартоні з’явиться королева Лін: ніхто ж силоміць до вівтаря не тягнув, надали вибір. Навіть смішно: колись (менше місяця минуло, а здається – роки) вона в роздратуванні лякала цим Його Величність.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍