Олена Гриб - "Опальна принцеса". В пошуках Дракона, Олена Гриб

24.3

 

– На що ти розраховуєш, Ігнатьєва? Нас обох засудять і розстріляють! Думаєш, якщо кохаєшся з шаєром, то отримаєш помилування? Дзуськи!

Орлиний Ніс закашлявся, але потужний стусан Товстуна миттю його зцілив.

Я вимучено розсміялася:

– Суд? Розстріл? Ха-ха-ха! Це вимагає часу, якого у нас із вами немає. Сьогодні Керейра завершить свою оборудку, і ми йому будемо не потрібні. Заздалегідь прощавайте, колего. Ми не доживемо й до ранку.

Жаклін застогнала:

– Брехня! Тобі промили мізки!

– Ой, давайте без теорій змови. Який сенс промивати мізки тому, в кого завтра їх уже не буде?

– Що тобі треба?!

Я безпорадно глянула на Кано. Він відповів легким кивком на стенд із фотографіями.

– Я хочу жити, Жаклін, а для цього необхідно, щоб долінейці мені повірили і зупинили Мануеля, – почала я. – Розкажіть свою історію. Якщо вона збіжиться з моєю, у нас з’явиться шанс дожити хоча б до суду.

– І в чому ж полягає твоя історія?! – зойкнула ластонка, ще сильніше втискаючись у стіну.

Дізнавач побарабанив пальцями по столу, привертаючи нашу увагу.

– Ви не в тому становищі, щоб щось вимагати, Жако Лей, – сказав сухо.

– Жаклін! Ви знаєте моє ім’я! І знаєте, що я не зраджу «МАКІС»!

От же ж уперта! Невже вона справді вірила обіцянкам Керейри? Дракон-засновник, безсмертя… Це ж абсурд! Впевнена, сам Мануель мав прозаїчнішу мету.

– Чесне слово, я не хочу цього робити, але ви не залишаєте мені вибору, Жаклін. – Я дещо наблизилась до неї. – Зрозумійте ж, ми в одному човні. – Наші погляди зустрілися. – Я хочу вижити! Мені дуже шкода.

«Провал. Вона не повірить. Жако Лей – агентка зі стажем, її не обдурити блефом», – твердив здоровий глузд.

Але збожеволілі очі Жаклін натякали, що шанс є.

– Розкажіть про плани «МАКІС». – Я примружилася, намагаючись створити загрозливий вигляд.

– Ні! Не лізь мені у голову! Кано! Це незаконно! Це не можна пред’явити в суді! Це свавілля!

Дізнавач байдуже знизав плечима:

– Не турбуйтеся про законність розслідування. Леді Анна має рацію, ви навряд чи доживете до суду.

– Ігнатьєва! Щоб ти здохла! Ненавиджу тебе!

Я зменшила дистанцію ще на крок:

– Аналогічно. Що ж, почнемо. Без образ, домовились? Нічого особистого.

Квадратна Щелепа пробурмотів, що це переходить усі межі і він поскаржиться у Комітет із моралі. Жаклін закотила очі, але знепритомніти не змогла, хоч і намагалася. Мене ж навідала нова ідея.

– Кано, не позичите хустинку? Дякую. Жаклін, хочете фокус? Він, щоправда, буде лише у вашому мозку… – Я розгладила хустинку і помахала нею у ластонки перед носом. Потім знизу вгору провела тонкою тканиною по невидимих лусочках на своїх грудях. – Вуаля! – До моїх ніг впала жменя клаптиків. – Вважайте це розминкою.

Тяму Жаклін усе ж втратила. Ненадовго, однак після знайомства з нашатирем її світогляд докорінно змінилося. Вона пообіцяла викласти все за умови, що більше ніколи мене не побачить. Я не нагадувала про те, що імплант – дистанційна іграшка, і не сказала, що в неї у вусі вибуховий пристрій. Нехай помучиться в невідомості і зрозуміє, як бути «варіантом» і чи варте цього вічне життя.

***

Якщо вірити словам Жаклін, підводний човен під назвою «Ластонія» виявили біля берегів одного з безлюдних островів Тихого океану років сімдесят-вісімдесят тому. Його визнали спадщиною нацистського режиму, гарненько обчистили і покинули на милість природи. Кілька десятиліть про нього не згадували, потім острів обзавівся власником і над «Ластонією» нависла загроза.

Відправити її на смітник завадило нещастя: загубився п’ятирічний Мануель, син господаря. Його шукали понад тиждень. Пошукові групи обнишпорили все навколо включно з підводним човном, і дійшли висновку, що малюк загинув у морі.

Через кілька днів хлопчик повернувся додому – добре відгодований, засмаглий і задоволений життям. Він розповідав про літаючих ящірок і про людей, здатних покриватися лускою; про палац на березі широкої річки і про справжніх драконів, що плюються вогнем у Місяць; про доброзичливого короля і про цукерки без обмежень.

Його сім’я поспішно повернулася на континент. «Ластонія» знову залишилась одна.

Через п’ятнадцять років Мануель Керейра успадкував острів і почав на ньому облаштовуватися. Не забув він і про побитий часом підводний човен. Керейра піднявся на борт, поринув у дитячі спогади… Повторив давній маршрут і опинився в Долінеї.

Знадобилося чимало місяців, щоб він повірив у реальність іншого світу і навчився потрапляти в нього не випадково. Ділитися відкриттям Мануель не збирався ні з ким – у нього вистачало грошей і влади, щоб дозволити собі ексклюзивні капризи.

Потім він розорився. Все пішло з молотка, крім острова. Керейра щезнув на довгі роки, і лише час від часу телефонував рідні, заважаючи визнати себе зниклим безвісти або навіть мертвим.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍