Іван Керницький - Король стрільців

не бачила в таборі шматочка… мила! Мило — це був такий надзвичайний люксус, такий скарб, що навіть якби якимось чудом попався комусь його кусочок, тоді напевно жадна мама не дозволила б дітям робити собі з нього забавку, пускати в повітря на миляні баньки… Вуйко з Америки

Сестрі Олі

«Наші діти, — пише сестра Оля з України, — видумали собі тепер знамениту забаву: щодня «їдуть до Львова» зустрічати вуйка з Америки. З крісел складають поїзд, купують два квитки на станції в Старому Селі, ще й просять кондукторшу, щоб завезла їх прямо до аеропорту, бо вони дуже поспішають! Як звичай велить, дівчатка вибираються зустрічати дорогого гостя невпорожні: старшенька, Галя, везе квіти, а меншенька, Іванка, дарунок — гуцульську тарілку і лелеків (різьба в дереві). Дарунок тримає цупко під пашиною і борони Боже відняти його від неї! З дарунком рано вмивається, молиться, сідає їсти сніданок, а потім, увечері, кладеться з ним спати.

Ось і приїхали до аеропорту! Старшенька, Галя, хватає меншу сестру за ручку — мовляв, щоб не загубитися в натовпі людей. Галя тримає квіти, Іванка тисне дарунок. «Впізнаєш вуйка Івася?» — питає Галя Іванку. — «Ну, ще б ні! Він такий, як наш тато, тільки в нього сиве волосся і великий чомодан!»

Нам, старшим, одночасно і на сміх, і на плач збирається, коли дивимось на цих двоє маленьких комедіянтів, з якою серйозністю та повагою вони відограють свої ролі. Як, тримаючись за руки, натягають шийки і витріщають оченята, щоб, бува, не проґавити того моменту, коли вуйко сходитиме з літака. Причому меншенька завжди муштрує старшу: «А ти дивись добре, не стріляй очима на боки! Та уважай на квіти, щоб не поламати! Як же ти будеш вручати вуйкові з Америки поламані квіти?»

Дивом дивуєшся і в голову заходиш, яким чудом вони, малята, так добре наслідують нас, дорослих?.. Адже вони ніколи ще не були на аеропорті чи під готелем інтуриста у Львові, не бачили під ним, під цим готелем, довгої черги очікуючих на своїх рідних з-поза синього океану. Не були свідками радісних зустрічей і сумних сцен розчарування, коли хтось, довго і давновичікуваний, не прибув з туристичною групою… Часто люди виходять під той готель, «без надії сподіваючись», — ану ж зустрінуть когось такого, хто приїхав до сусідів чи знайомих з другого села, а там, в Америці чи в Канаді, має нагоду часто зустрічати цього, довговичікуваного… І з такої зустрічі — велика радість, і є про що в селі говорити на півроку.

…От, і вийшли вже в літака всі пасажири, а вуйка немає… Не приїхав! Личка в дівчаток посумніли, Іванці дрижать губки, залишилися оченята, ось-ось, і покотяться сльози. Старша, Галя, заспокоює її: «Ну, і чого пхинькаєш?.. Вуйко не дістав пляцкарти до цього літака. Він приїде завтра». А завтра — та сама забава, той самий складений з крісел «поїзд», купівля квитків на станції в Старому Селі, і довге вичікування на «аеропорті», з квітами і дарунком… Тепер дівчаткам вже і в сні ввижається, що вони їдуть зустрічати вуйка з Америки.

Та чи діждуться його колись?..

Бабуня з України

Бабуня належить до найновішої політичної еміґрації, бо заледве три тижні тому прибула до Америки. Як писали наші ґазети… «після всяких митарств удалося дітям вирвати її з царства сатани та привезти сюди, на цю вільну землю». Чи бабуня вже «любить Америку», це сьогодні важко сказати. Поки що плаче та зідхає по кутках за рідним краєм, як ніхто цього не бачить…

Ой, затужила бабуня зараз таки в перший будень, після зворушливої зустрічі, що перемінилась в родинне свято. Зять пішов до бюра, дочка до капелюшної фабрики, а старенька залишилась, як покутниця, сама в чотирьох стінах, зі своїми скорбними думками!.. Пригадалась їй в цю мить єдина худібка, яку мала на присадибному господарстві, — чубатенька курка.

— Хоч би ти, зозуленько, була тут, коло мене, було б до кого людським словом заговорити! — лебеділа бабуня, сидячи поміж телевізором і щигликом у клітці, а серце в неї защеміло, затріпалось, мов той щиглик крильцями.

Новий світ, нове життя, для бабуні дивні-чудні, незрозумілі. Світ хмаросягів, автомобілів, підземок, автоматів придавив її, пристолочив, мов чобіт стебелину…

— Чому тут такий шалений поспіх, така метушня, біганина? — дивується старенька. Хоч і поступ, технізація, модерні винаходи не такі-то вже їй чужі. «Тьохнікою, — жартує зять-інженер, — нашої бабці не візьмеш!» Бо ж вона летіла совєтським суперджетом з Москви до Копенгаґену, а звідти до Нью-Йорку махнула шведським турболітаком! І дуже собі хвалить таке подорожування!

Прийшла субота, а зятеві прийшла охота зачарувати «бабцю з України» американським автомобільним рухом. Узяв її на прогулянку, «щоб трохи провітрити», — казав. А що з того вийшло?.. В тунелі Лінкольна стався якийсь випадок, і їхнє авто як застрягло, так і простояло там камінцем півтори години, і бідолашна бабуня трохи не вдушилась від бензинового чаду… Ледве живу і теплу привезли її додому. Потім сказала зятеві:

— Микольцю, як хочеш мене провітрювати, то вези і на край світу, але літачком, сину, літачком! Ніколи машиною!

Біда в хаті починається, коли бабуня прийде з проходу, отак, довкола кварталу. Приходить обурена й до краю стурбована тим, що тутешнім людям «хліб розбрикався»: вони живуть у такому нечуваному добробуті, що викидають хлібець святий на вулицю, до смітників і каналів…

— А це страшенний гріх! За таке може колись впасти кара Божа на людей! — хвилюється старенька, що бачила на своєму віку, як від голоду пухли діти, як за шкоринку сухого хліба люди билися до крови…

Тепер уже дочка