Артур Хейлі - Аеропорт, Артур Хейлі

ось таке і подбай, щоби в Лінкольні це також зрозуміли: літак сильно навантажений; ми приземлятимемося дуже швидко. Крім того, у нас пошкодження конструкції, включно з непридатним стабілізатором тримера та сумнівним кермом напрямку. Якщо ви нас направите на два-п’ять, то матимете розбитий літак і загиблих людей ще до закінчення наступної години. Тому зв’яжіться з Лінкольном, містере, та підкрутіть гайки. Скажіть їм, що мені плювати, як вони це зроб­лять — можуть хоч підірвати те, що там блокує ЗПС три-нуль, якщо доведеться, — але нам потрібна та смуга. Ви мене зрозуміли?

— Так, «Транс-Америка-Два», зрозуміли вас чудово. — Голос старшого диспетчера звучав спокійно, але на тон приязніше, ніж перед тим. — Ваше повідомлення вже передають до Лінкольна.

— Гаразд. — Демерест знову натиснув кнопку переда­вача. — Маю ще одне повідомлення. Це для Мела Бейкерсфелда, генерального директора в Лінкольні. Передай­те йому попереднє повідомлення, а тоді додайте це — особисто від його шваґра: «Ти сам винен у цій ситуації, мудак, бо не послухав мене щодо авіастрахування в аеропорту. І тому в боргу переді мною та всіма іншими на борту цього рейсу, мусиш відірвати свою пінгвінячу сраку та розчистити нам ту смугу».

Цього разу в голосі старшого диспетчера вчувався сумнів.

— «Транс-Америка-Два», ми почули ваше повідомлення. Командире, ви впевнені, що хочете використати саме ці слова?

— «Чикаґо-центр», — кинув у відповідь Демерест, — так, я збіса, бляха, впевнений, що це саме ті слова! На­казую вам відправити те повідомлення — швидко, го­лосно й чітко.

 

13

 

На радіочастоті диспетчерського пункту руління Мел Бейкерсфелд у своїй машині слухав, як збирають та розташовують транспорт аеропорту, призначений для надзвичайних ситуацій.

— «Місто-двадцять-п’ять», я «Лінкольн-руління».

Число двадцять п’ять слугувало позивним керівника служби протипожежного забезпечення аеропорту.

— Я «Місто-двадцять-п’ять» у дорозі. Слухаємо вас.

— Така інформація. Передбачається надзвичайна ситуа­ція другої категорії орієнтовно через тридцять п’ять хвилин. Зазначений рейс аварійний і приземлятиметься на ЗПС три-нуль, якщо та буде відкрита. Якщо закрита, використає ЗПС два-п’ять.

Де могли, диспетчери аеропорту уникали називати через радіозв’язок авіакомпанію, якої стосується будь-який нещасний випадок, реальний чи потенційний. Для прикриття використовували фразу «зазначений рейс». Авіакомпанії були дуже делікатні в таких справах, вважаючи, що чим менше разів їхня назва випливатиме в такому контексті, тим краще.

Утім, Мел був певен: те, що сьогодні сталося, приверне значну увагу громадськості, скоріш за все, і світової.

— «Лінкольн-руління», я «Місто-двадцять-п’ять». Чи пілот просить піну на ЗПС?

— Без піни. Повторюю, без піни.

Відсутність потреби в піні означала, що в літака справне шасі й він не потребує посадки на фюзеляж.

Весь аварійний транспорт, наскільки Мел знав — пожежні машини, машини порятунку та «швидкої допомоги», — поїде слідом за керівником служби протипожежного забезпечення, який мав окремий радіоканал, щоб комунікувати з ними особисто. Коли оголошували над­звичайну ситуацію, ніхто не зволікав. Усі дотримувалися принципу: краще бути готовими раніше, ніж пізніше. Рятувальні бригади зараз почнуть займати позицію між двома смугами, готові перейти до будь-якої з них за необхідності. Процедура не передбачала жодної імпровізації. Кожен рух у таких ситуаціях було детально прописано в генеральному плані на випадок надзвичайних ситуацій в аеропорту.

Коли в радіообміні запала пауза, Мел натиснув на кноп­ку свого мікрофона.

— «Лінкольн-руління», я «Машина-один».

— «Машина-один», продовжуйте.

— Джо Патроні з літаком, що застряг на ЗПС три-­нуль, уже проінформували стосовно нової надзвичайної ситуації?

— Підтверджую. Ми підтримуємо радіозв’язок.

— Що Патроні каже, як просувається робота?

— Планує вивести літак-перешкоду протягом двадцяти хвилин.

— Він упевнений?

— Ні.

Мел Бейкерсфелд трохи зачекав, тоді заговорив знову. Він перетинав льотне поле вже вдруге за сьогоднішній вечір, однією рукою стискав кермо, другу тримав на мікрофоні — їхав настільки швидко, наскільки міг насмілитися у постійних шквалах снігу та обмеженій видимості. Навколо миготіли руліжні вогні та вогні злітно-посадкових смуг, які показували напрямок у темряві. Біля нього на передньому сидінні вмо­стилися Таня Лівінґстон та репортер «Триб’юн» Томлінсон.

Кілька хвилин тому, коли Таня передала Мелові записку про вибух на борту Рейсу Два та спробу літака досягнути аеро­порту Лінкольна, Мел одразу ж вирвався з натовпу медоувудців. Разом з Танею вони подалися до ліфта, який опустив їх у підземний гараж двома поверхами нижче, де стояла Мелова службова машина. Тепер місце Мела — на смузі три-­нуль, якщо потрібно, він візьме керівництво на себе. Плечем пробиваючись крізь натовп у головному залі, він помітив репортера «Триб’юн» і коротко сказав: «Пішли за мною». Був винен перед Томлінсоном за наводку про Елліо­та Фрімантла — і щодо бланків договорів, і брехливих заяв адвоката пізніше, які Мелові вдалося відкинути. Коли Томлінсон завагався, Мел гаркнув: «Немає часу. Але я вам даю можливість, про яку ви пошкодуєте, якщо не скористаєтеся». Без будь-яких подальших запитань Томлінсон одразу ж рушив за ним.

Тепер, коли вони їхали, Мел, де міг, прискорювався перед бортом, що рулив, а Таня переказувала новини стосовно Рейсу Два.

— Так, ще раз, — сказав Томлінсон. — Є тільки одна смуга, яка достатньо довга та розташована у правильному напрямку?

Мел похмуро відказав:

— Так, тільки одна. Хоча мало би бути дві. — Він з гіркотою пригадував пропозиції, які робив три роки поспіль, побудувати додаткову смугу паралельно смузі три-нуль. Аеро­порт потребував її. Обсяг трафіку та безпека літаків вимагали здійснення