Аліна Центкевич - Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море

завтовшки з метр і докопатися до твердої криги. Цей мокрий сніг був важкий, як олово. Налягаючи на лопату, доводилося до краю напружувати вже й так перевтомлені м'язи…» — занотував Амундсен.

Мрячило, навколо все огорнув туман, але полярники знову взялися до каторжної праці.

— Нічого з цього не вийде, звідси не злетіти: поверхня ще надто м'яка, — втомлено сказав Рісер-Ларсен.

Думка Амундсена спрацювала блискавично.

— Ми утрамбуємо ногами всю смугу! — сказав він. — А за ніч ще підморозить! Злетиш!

Його впевненість, витримка додали сил іншим. Ніхто не заперечив. І шестеро ослаблених голодом людей, наче в якомусь химерному танці, почали тупцяти, утрамбовуючи метр за метром розгрузлу злітну смугу. Двічі літак намагався піднятись — і все марно. Та Амундсен вирішив боротися до кінця.

І ось нарешті…

«Ранок 15 червня видався гарний: три градуси морозу, — писав Амундсен. — Поверхня злітної доріжки нарешті затверділа. Хоч Рісер-Ларсен ще не задоволений нею. Крізь сірі хмари ледве пробивалося розсіяне світло, в якому зникали всі тіні. Тому вздовж стартової смуги ми поклали темні предмети, все, що було під рукою. Адже найменше збочення з витоптаної доріжки закінчилося б катастрофою. Я знав тільки одне: зараз або ніколи!»

Порадившись, полярники ще раз перебрали весь вантаж. Гідроплан не можна було переобтяжувати, бо ж тепер в ньому летітиме шестеро замість трьох. Амундсен залишив на кризі все табірне спорядження, спальні мішки, решту харчів. Ніколи ще він не опинявся в Арктиці у такому становищі, як зараз, — майже голіруч, позбавлений найнеобхіднішого для життя.

Пілот на повних обертах випробовує розігріті мотори. П'ятеро скупчених у кабіні людей напружено стежать за його зосередженим обличчям, за кожним рухом. Чи вдасться йому відірвати машину од льоду? Чи перескочить вона через розколину, що, наче прожерлива паща, зненацька розверзлася перед гідропланом, хижо оскаливши гострі, мов ікла, зубці льоду?

Весь світ був стривожений тим, що від експедиції Амундсена немає вістей. Люди, яких ніколи досі не цікавили полярні відкриття, які не відрізняли Арктики від Антарктики, Північного полюса від Південного, щоранку тепер хапали газети, гарячково шукаючи на перших сторінках звістки про долю повітряної експедиції. Репортери, які перебували на бортах суден, що патрулювали у визначених Амундсеном районах, щодня мусили добряче пришпорювати свою фантазію, щоб передати в Кінгсбей чи Ставангер хоч якесь повідомлення. Через брак нових відомостей вони зверталися до старих фактів, надсилали неопубліковані або забуті описи незвичайного життя уславленого полярника, нагадували, як він рятував від цинги екіпаж «Бельжіки», як продирався через рифи неприступного Північно-Західного проходу, як сміливо і разом з тим розумно провів своїх товаришів по незайманій пустелі Шостого континенту. Ще раз на газетних шпальтах зазвучали звитяжні акорди на честь походу до Південного полюса, набули нових барв і «Танцювальний зал диявола», і «Пекельні ворота». Тисячі французів, італійців, жителів Скандінавії, росіян, американців, поляків, англійців, не задовольняючись газетними статтями, зверталися до книжок Амундсена.

Найвидатніші фахівці у своїх довгих виступах на сторінках газет робили найрізноманітніші припущення про те, яка доля спіткала чи може спіткати Амундсена. Тільки Фрітьоф Нансен не втрачав надії. «Я вірю у мого друга й учня. Доки Руал має в кишені бодай коробку сірників — він не загине в Арктиці», — заспокоював Нансен збурену Норвегію.

Ім'я Амундсена не сходило з уст у магазинах, кафе, на фабриках і заводах, у школах і університетах, у розкішних віллах і в бідних рибальських оселях. Усі тільки й говорили про незвичайну людину, яка присвятила своє життя пізнанню таємниць світу, про «Мод», що вже багато років бореться з льодами, дрейфуючи біля Новосибірських островів.

Минали дні, тижні, і все менше лишалося надії на повернення Амундсена… Громадськість щораз настійливіше вимагала розпочати пошуки й послати в Арктику рятувальну експедицію.

І от до берегів Шпіцбергену відпливло найбільше транспортне судно норвезького військово-морського флоту «Геймдаль» з гідропланами і великим запасом пального на борту. Французький полярний дослідник Жан Шарко на своєму судні «Пуркуа па?» поспішав до північно-східного узбережжя Гренландії. До його експедиції приєднався найкращий норвезький арктичний навігатор Ісаксен. Елсуорт-старший, занепокоєний долею сина, щораз наполегливіше просив уряд Сполучених Штатів спорядити на Далеку Північ найбільший американський військовий дирижабль.

— Той старт був, нарешті, вдалий, — розповідав пізніше Амундсен. — На повній швидкості літак переніс нас через розколину, що зненацька виникла попереду. Але ми зітхнули з полегкістю тільки тоді, коли гідроплан одірвався від криги. У цьому польоті нас переслідувала смерть. Ніколи я ще не відчував її так близько.

Перші дві години ми летіли в тумані наосліп, покладаючись тільки на компас. Нарешті нам пощастило вискочити з цієї молочної імли, набравши висоту. Зробити це вдалося ціною перевитрати бензину, а його й так було обмаль. Лише на захмарній висоті я побачив, що ми летимо дуже швидко: сто двадцять кілометрів на годину. Під нами біліло море, вкрите битим льодом. Про посадку не могло бути й мови: я ніде не помітив чистої від криги води, на якій можна було б сісти.

Минуло ще кілька годин. А ми всі були віддані на ласку долі. Досить було замикання в електропроводці чи пошкодження клапана, як це трапилося з «N-24», щоб сталася катастрофа. Ми або сіли б посеред моря, або просто розбилися б об кригу. В баку вже залишалося зовсім мало бензину. «Щонайбільше на півгодини!» — доповів мені Рісер-Ларсен. На щастя, у ту саму хвилину в просвітах хмар я помітив знайомі обриси гір північного Шпіцбергену. Внизу темніло вільне від криги море. Та радість тривала недовго. Незабаром заїло кермо, і ми змушені були піти на посадку. Якби ця біда спіткала нас трохи раніше, ми загинули б. Рісер-Ларсен не тільки чудовий пілот, але й першокласний моряк: на штормове море він сів легко, мов чайка, і далі повів гідроплан, як моторний човен. На жаль, бензин закінчувався, і ми мусили пристати до якоїсь скелі й чекати там порятунку. Ніби гора звалилася мені з плечей, коли на обрії забіліло вітрило. Ми швиденько сіли в машину. Мотори завелись одразу, і за кілька хвилин ми