Микола Данилович Руденко - У череві дракона

до здивування!.. З нього все почалося. — Поклав руку мені на плече, я прихилилася головою до його грудей. — Не можна нам без дитини, Соню. Мені так добре зараз. Отак би нам і жити…

Я розуміла, про що він казав. Йому тяжко було згадувати, якою неврівноваженою я була ще недавно. Василь гадав: мене заспокоїло те, що можна назвати інстинктом материнства.

Я й сама переживала чарівність того спокою, що народжується не з хвилинних емоцій, а з добре усвідомленої віри в людину.

— Так і будемо жити, Василю, — сказала я. — Я й сама не знаю, що мене трясло. Тільки благаю тебе… Ніколи не думай, що…

— Я вже так не думаю, — спинив мене Василь. — А спершу думав.

— Ні, ні!.. Це зовсім інше. Просто є щось таке, чого пояснити не можна.

— А може, й добре, коли сваряться на початку. Гірше, коли це приходить потім.

Сергійко виліз мені на коліна, Василь обхопив нас обох, пригорнув до грудей. Він, мабуть, трохи залоскотав Сергійка, бо той заливався нестримним сміхом і крутився в моїх руках, як млинок.

Та ось я помітила під сосною жіночу постать. То була Марина. Вона припала спиною до сосни, мов на розп’ятті. Руки були закинуті назад, голова піднята до неба, а на обличчі, освітленому вогнищем, застигла нелюдська мука.

Із моїх грудей вихопився зойк:

— Марино!..

Наче у моєму щасті був якийсь злочин — так я почувала себе в ту мить. Із Сергійком на руках підбігла до неї, защебетала якісь банальності.

— О, ви так несподівано. Чого ж не приходили? Ми з Сергійком вас виглядали… Сергійку! Це ж твоя мама. Ану, скажи, Сергійку: ма-ма…

Сергійко повторив:

— Ма-ма.

Але до Марини не потягнувся — з острахом дивився на мене. А Марина шкребла нігтями соснову кору — шкребла так, що, мабуть, нігті ламалися. Видно, їй хотілося простягнути руки до Сергійка, але вона стримувала це почуття.

Я подала їй дитину:

— Візьміть.

Марина гнівно струснула головою, пасмо, схоже на ластів’яче крило, впало їй на обличчя.

— Не робіть мені ласки, — грізно крикнула вона, і я відсахнулася, боячись, що Сергійко злякається й заплаче. А Марина, трохи отямившись, запитала: — Значить, не хочете?..

— Про що ви, Марино?

— Усиновлять не хочете?.. Ми з Федором їдемо звідси. Може, й не побачимось більше. Отож дивіться… Як надумаєте, то приходьте завтра після обіду. Я вас біля ЗАГСу ждатиму.

Запросила її до землянки, але Марина відмовилась. Я передала Сергійка Василеві, бо хотіла провести Марину, та вона холодно спинила:

— Не треба, сама піду.

І, ступивши крок у темряву, зникла з наших очей. Потім ми почули чоловічий голос і зрозуміли, що її ждав Федір.

Наступного дня по обіді ми втрьох під’їхали до ЗАГСу. Це був один із тих будинків, які врятував Федір. Марина справді була вже тут.

Припікало сонце, над вяземськими руїнами коливалося нагріте повітря, всі лінії ламалися. Чоловіча постать, що самотньо маячила серед руїн метрів за двісті від нас, також ніби розрізалася навпіл і потім склеювалась. У цій постаті я впізнала Федора. З Мариною він не прийшов, але наглядав за нею здалеку.

Марина була зодягнена в білу блузку й синю спідницю, на ногах гарненькі черевички. Я вже й забула про такі. Довга чорна коса переливалася на сонці — здавалося, вона задзюркоче, мов струмок, а чорні брови на білому обличчі були трохи вищипані. Шкіра ніжна, матова — важко уявити, що задубіла рука Федора безборонно торкається оцих щік.

Якою ж дивовижною здавалася її врода серед оцього хаосу! Вона була ніби викликом самого Сонця силам темряви й руйнування, що прийшли на нашу землю із Заходу.

Марина не наближалася до Сергійка, наче він був відрізаним пальцем, а Марина боялася, що палець той раптом вхопиться й приросте. Сергійко зацікавлено позирав на неї, але тримався спокійно, як тримаються діти в присутності сусідів. Мені це було приємно, але я розуміла, що діється в душі Марини, тому бажала тільки одного — щоб якомога швидше закінчилася процедура усиновлення.

Марина мужньо трималася до кінця — ні пари з вуст, ні слова. Та коли вже вийшли із ЗАГСу — я несла на руках Сергія Васильовича Горіня! — Марина несподівано стрибнула до мене, вихопила Сергійка і зникла серед руїн. Ми чекали її, мабуть, з годину, а потім поїхали до себе.

— Попрощатись хоче, — якомога спокійніше сказав Василь, але я бачила, що він хвилюється.

Розшукувати Марину було марно, якщо вона передумала, то тут нічого не вдієш. Ми не могли ні про що говорити, тільки ждали, ждали.

Марина прийшла пізно увечері, грюкнула дверима й посадила Сергійка на ліжко.

— Спирт є?..

Я подала їй знайому баклагу. Марина випила і заспівала про чайку, що вивела діток при битій дорозі. Голос у неї був такий гарний, як і вона сама. Потім упала головою на руки, виплакалась, рвучко підвелася й тепло, задушевно мовила:

— Адресу дайте. Як повіситись захочеться, то до вас приїду. Не бійтесь, у вас не повішусь. А може, погляну здалеку… погляну на Сергійка, то й житиму якось.

Я дала їй адресу дядька Сашка — була певна, що там про нас все одно знатимуть, де б ми не були.

Поцілувала мене Марина і в сльозах вибігла із землянки. Більше ми її не