Кейт Мосс - Лабіринт

з найвищих полиць. Уїл добре знав, куди йти. Бібліотека мала цілий відділ книжок, присвячених Шартру, томики фотографій стояли поруч із серйознішими дослідженнями з архітектури та суспільної історії.

Стурбовано поглядаючи на двері, Еліс побачила, що Уїл дістав книгу із сімейним гербом, витісненим на палітурці, й поніс її до столу. Еліс дивилася Уїлові через плече, коли він гортав сторінки. Глянцеві світлини, старі мапи Шартра, рядки тексту та малюнки, виконані чорнилом, — усе миготіло, доки Уїл не знайшов те, що шукав.

— Що це?

— Книжки про будинок сім’ї де л’Орадор. Цей будинок, — промовив він. — Родина мешкає тут вже кілька сотень років відтоді, як споруду звели.

Уїл погортав ще трохи, доки не знайшов потрібної сторінки.

— Ось, — нарешті промовив він, перевертаючи книгу так, щоб Еліс могла нормально її роздивитися, — це він?

В Еліс аж дух перехопило.

— О Боже, — тільки й прошепотіла вона.

Перед нею був досконалий малюнок її лабіринту.

* * *

Вони обоє аж підскочили, раптом почувши грюкіт вхідних дверей.

— Уїле, двері! Ми залишили їх відчиненими!

Еліс чула приглушені голоси в холі — чоловічий та жіночий.

— Вони йдуть сюди, — ледве видихнула Еліс.

Уїл вклав книжку їй до рук.

— Швидше, — прошепотів він, вказуючи на величезну тримісну софу, що стояла під вікном. — Дозволь мені все владнати.

Еліс схопила свою сумку, підбігла до софи й забилася в щілину між нею та стіною. Насичений запах потертої шкіри, сигаретного диму і пилу лоскотав їй ніс. Еліс почула, як Уїл замкнув книжкову шафу, а потім зупинився десь посеред кімнати саме тієї миті, коли двері бібліотеки зі скрипом відчинилися.

— Qu’est-ce que vous faitez là?[151] — пролунав молодий чоловічий голос.

Трохи схиливши голову, Еліс могла бачити постаті двох чоловіків, що віддзеркалювалися у скляних дверцятах столика. Прибулець був молодим і високим, приблизно такої самої статури, як Уїл, хоча дещо незграбніший. Він мав кучеряве чорне волосся, високе чоло та аристократичний ніс. Еліс насупилася. Молодий чоловік нагадував їй когось.

— Привіт, Франсуа-Батист, — відповів Уїл. На думку Еліс, його голос звучав фальшиво, неприродно радісно.

— Якого дідька ти тут робиш? — повторив Франсуа англійською.

Уїл вказав на журнал, який щойно взяв зі столу.

— Просто зайшов, щоб знайти почитати щось.

Франсуа-Батист пробігся очима по назві й розсміявся:

— Здається, це не твоє.

— Ти здивований?

Хлопець підступив на кілька кроків.

— Ти не протримаєшся тут довго, — промовив він тихо, але різко, — вона знудиться з тобою й викине геть, як і решту. Ти ж навіть не знав, що вона поїхала з міста, чи не так?

— Усе, що відбувається між нею та мною, зовсім тебе не стосується, тож якщо не заперечуєш...

Франсуа-Батист підійшов і став навпроти нього...

— Поспішаєш?

— Не тисни на мене, Франсуа-Батист, я тебе попереджую.

Хлопець поклав руку Уїлові на груди, щоб зупинити його, але Уїл скинув її.

— Не торкайся мене!

— Або що ти зробиш?

— Ça suffit[152].

Обидва чоловіки одразу ж обернулися на цей голос. Еліс також напружилася, воліючи краще розгледіти, проте жінка ще не підійшла досить близько, щоб її можна було добре роздивитися.

— Що відбувається? — грізно запитала вона. — Сперечаєтеся, неначе хлопчиська. Франсуа-Батист! Уїльям!

— Rien, maman. Je lui demandais...[153]

Уїл виглядав приголомшеним, ніби він тільки-но зрозумів, хто зайшов до кімнати разом із Франсуа.

— Марі-Сесіль! Я й гадки не мав, що... — він запнувся. — Я не